Чтение онлайн

Він вистрелив в іншого птаха, але промахнувся.

Птахи ще деякий час переслідували кулю, але потім зникли у пелені дощу.

Ріку вже можна було роздивитися. Вона була широка, темно-сіра, під колір хмар, і текла прямо, майже не вигинаючись, не так як струмки, до яких вони звикли.

— Якщо не перелетимо, — сказав Дік, — то складно буде перебратися.

— Може, спустимося на ніч? — запитала Мар’яна. — А вранці почекаємо вітру і полетимо далі.

— Добре було би, — невпевнено відповів Казик. — І баласту ще наберемо. Тільки приземлятися ніде.

Він був правий: внизу не було ні галявини, ні великого відкритого місця, щоби посадити кулю.

Вони замовкли, наслухаючи тишу, що панувала над світом. Стукіт краплинок по кулі лише підкреслював цю тишу.

І раптом попереду виникла сіра стіна.

Мар’яна зойкнула, коли першою побачила, як величезна нерівна стіна піднімається перед кулею. Порив вітру підхопив кулю і поніс її швидше, ніби вона хотіла навмисне помститися людям за те, що вони змусили її так довго летіти.

— Казику! — закричала Мар’яна.

Казик також побачив стіну, що випливала з дощу.

Він на повну потужність відкрутив пальник і крикнув:

— Усе кидайте! Усе кидайте донизу!

Баласту вже майже не залишилося, тільки маленький мішечок. Дік пожбурив його за борт. Мар’яна підняла мішок з їжею, але завагалася.

— Швидше! — крикнув Казик, і Дік вихопив у Мар’яни мішок і кинув його донизу, потім він підхоплював з дна кошика різні речі, не думаючи, що це таке, і жбурляв за борт.

Куля, повагавшись декілька секунд, пішла нагору.

Здивовано завмерши, аеронавти дивилися, як сіра стіна відходить униз.

Це було дерево, немислимо гігантське дерево. Вони побачили, як від головного стовбура відходить гілка товщиною метрів двадцять і тягнеться майже горизонтально. Куля пролетіла поруч з гілкою, ледь не торкнувшись її. Вище гілки розходилися частіше, і тільки дивом куля не наштовхувалася на них.

Ніхто не знав, скільки хвилин продовжувався цей підйом, але раптом стало темно і стовбур зник з поля зору — куля увійшла в хмари.

Дерево було поруч, воно ще не закінчилося, воно тягнуло до кулі свої сірі лапи.

Порив вітру підхопив кулю і пожбурив її у бік дерева.

— Тримайтеся! — крикнув Дік, падаючи на дно кошика і тягнучи за собою Мар’яну. Казик упав зверху.

І вчасно.

Пролунав дуже сильний тріск, кошик кинуло вперед, потім він налетів на перешкоду, заметався, як пташеня у сітці, щось ухнуло з тріском над головами, куля зробила кілька судомних передсмертних рухів.

І настала тиша. Довкола була темрява.

Кошик нахилився, повільно розкачуючись.

— Ось і все, — сказав Казик сумно. — Немає більше кулі.

— Головне, що ми живі, — заперечив Дік. — І не розбилися. Це головне.

***

Вони сиділи на дні кошика, намагаючись не розхитувати його, щоб не зірватися униз. Язики хмар повзли через кошик, часом приховуючи темну пляму отвору в кулі, часом розсіювалися, і тоді можна було зазирнути в загадкову глибину кулі. Але зрозуміти, що з нею сталося, ніяк не вдавалося. Світанок надходив настільки повільно, що здавалося, день не настане ніколи.

Клапті хмарин були світліші за повітря, але поступово повітря зрівнялося з ними за кольором, і усе стало однаково сіре.

Дрімота покинула аеронавтів, тягнуча дрімота, на межі сну, яка зв’язує язик і сковує органи, але не замінює сон, бо весь час відчуваєш, як холодно і безнадійно.

— Я ніколи не думав, що бувають такі дерева, — сказав Казик.

— Напевно, навіть на Землі таких немає, — припустила Мар’яна.

— На Землі дерева ще більші, — впевнено сказав Казик. — Наприклад, секвоя. Вона росте у Скелястих горах.

— Може, це не дерево, — сказав Дік. — Може, така скеля?

— З гілками? — запитала Мар’яна.

— Хіба розгледиш?

— Але ж ми висимо.

— Можливо, висимо на виступі? — сказав Дік. — Але якщо це дерево, то ще гірше.

Мар’яна обережно нишпорила, сподіваючись, що викинули не всю їжу, щось залишилося. Але кошик був зовсім порожній.

— Даремно ми викинули паливо, — пошкодував Казик.

— Ми більше не полетимо, — впевнено сказав Дік. — Досить. Краще ходити пішки.

— Треба швидше спуститися донизу, — мовила Мар’яна. — І відшукати мішки. Бо хтось знайде їх раніше і все з’їсть.

— Ну, паливо навряд чи хтось з’їсть.

Дік підповз до краю кошика і почав вдивлятися в туман.

Мар’яна зойкнула. Вона випростала ногу, але нога так затерпла, що по всьому тілу голками пройшов біль. Дік здригнувся, кошик захитався.

— Я думаю, — сказав Дік, — що куля зачепилася за верхівку дерева і розірвалася. Якщо ми будемо розхитувати кошик, він може зовсім відірватися, а до землі ще далеко.

Вітерець погнав клапті хмар, і в проміжках між ними можна було розгледіти гілки дерева, сіру стіну. Верхівка кулі все ще ховалася в тумані.

— Треба вибиратися, — сказав Дік невпевнено.

Він витяг з сагайдака стрілу з важким наконечником і кинув донизу.

Було тихо. Казик рахував у думках. Він дорахував до двадцяти.

Нічого вони не почули.

— Може, на дерево впала, — сказав Казик. — Чи на мох. Я полізу.

— Куди? — запитала Мар’яна.

— По мотузках нагору. Чого чекати? А потім я вам крикну.

— Давай, — сказав Дік. — Ти найлегший.

Казик перевірив, чи надійно прикріплений ніж. Потім, тримаючись за канат, обережно виліз на край кошика.

— Зовсім не страшно, — повідомив він. — Нічого не видно, тому й не страшно.

Казик вхопився руками за канат і підтягнувся так, щоб обхопити його ще й ногами. Мар’яна і Дік завмерли з іншого боку кошика. Він розхитувався.

Казик сказав:

— Я вам буду все розповідати, щоб ви знали.