Чтение онлайн

— Ти чого?

Казик відповів не відразу. Кров полилася з подушечки долоні, розрізаної ножами, які виявилися щелепами великої комахи — вона ховалася у норі, вирізаній в корі дерева, і чатувала на здобич, зробивши вигляд, що її жувальця — лише обламаний сучок.

Перев’язати руку було нічим. Казик крикнув нагору:

— Нічого, подряпався. Тут паршивець сидить, кусається.

— Обережніше, — відповів Дік. — Не сильно подряпався?

— Не сильно. Спускаюся далі.

Але, напевно, запах крові викликав у паршивця бажання поснідати, і він почав виповзати з нірки. Услід за щелепами, що нервово відкривалися і закривалися, неначе комаха націлювалася на здобич, з’явилося членисте тіло. Воно виповзало і виповзало з нори, і, здавалося, кінця йому не буде.

— Ого, — сказав Казик.

— Що? — запитав Дік.

— Довгий.

Казик, тримаючись здоровою рукою за канат, другою витягнув ніж, і коли паршивець — тепер вже схожий на головату змію з безліччю маленьких чіпких ніжок — підбіг до нього, Казик блискавичним рухом відрізав йому голову. Тіло змії продовжувало моторно, але безцільно бігати по стовбуру, а голова впала вниз, і в метрах трьох зі стовбура моментально висунулися інші гострі щипці, підхопили голову побратима і затягли всередину.

Руці було боляче, напевно від отрути.

Казик сказав:

— Тут обережно потрібно спускатися. Ці паршивці нір накопали і чекають.

— Може, підняти тебе? — запитав Дік.

— Ні, навпаки, — відповів Казик. — Я буду швидше спускатися і стовбур не чіпатиму. Там внизу щось є.

Не звертаючи уваги на біль, він взявся за мотузку обома руками і ковзнув униз.

Дашки нір, у яких мешкали паршивці, гучно відчинялися і звідти, наче їх хтось виштовхував, вистрибували ножі щелеп, тягнулися до Казика, але, на щастя, не встигали.

Зненацька біла вата хмар відійшла убік, і Казик побачив, що кінець мотузки лежить у воді. Йому навіть здалося, що дерево набагато нижче, ніж вони сподівалися, і через те він вже бачить землю. Але це було лише озерце, яке примостилося поміж двох ліан, що зрослися. Озерце було довгим і вузьким, навколо нього росли кущі і навіть дві невеличкі сосонки.

Казик почав спускатися ще швидше, але коли до поверхні води залишалося близько трьох метрів, він не витримав болю, і відпустив руки. Він плюхнувся в озеро, відразу занурившись з головою.

Казик вибрався з води, всівся на березі, зарослому травою, і відразу ж повернувся біль у руці. Але він не хотів розповідати про це Діку, і тому почав спокійно пояснювати, що знайшов озеро і що, коли Мар’яна і Дік будуть спускатися, краще не доторкатися до стовбура.

— Я їх випалю, — сказав Дік. — У мене бластер.

— Не потрібно, — заперечив Казик. — Бластер нам ще знадобиться, а цих паршивців тут багато. Крім того, вони не встигають уджиґнути, якщо швидко спускатися.

***

Вода в озерці була темною, гнилуватою, у ній водилося безліч дрібних тваринок. Коли Мар’яна, спустившись, намазала маззю і перев’язала розпухлу руку Казика, вона дала своїм супутникам по таблетці з тих, що Олег приніс з корабля, оскільки від незнайомої поганої води можна захворіти на дизентерію чи навіть отруїтися.

Вони попили, але від цього голод став ще більшим.

Мар’яна поспішила до сосон. Вони були манюніми. Напевно, колись їхні спори занесло сюди вітром, і вони проросли у м'якій корі. Під соснами завжди трапляються гриби, проте Мар’яна не була впевнена, що гриби тут є, оскільки не було землі, щоби закопуватися. Проте їй поталанило — у порохняві під соснами вона упіймала кілька грибків, теж невеличких, але справжніх. Гриби були незнайомого кольору і могли виявитися отруйними, інколи отруйні гриби прикидаються справжніми. Вона надкусила один — він був справжнім, солодкуватим; звісно, їх краще було б відварити, бо потім щипатиме рот, але зараз не до багаття, такі всі були голодні. Мар’яна упіймала всі гриби, що росли там (їх виявилося два десятки), принесла хлопцям, їх розділили і з`їли.

А руку Казика рознесло так, що вона стала товстішою за ногу. І затерпла. Це було непогано, бо так вона менше боліла. І його не морозило, не нудило, і це було теж добре — отже, отрута у щелеп була слабка. Погано було, що рукою Казик не міг поворухнути і йому важко було спускатися по мотузці, але спускатися доведеться — до землі ще далеко.

Стало тепліше, тут була нижня смуга хмар, а хмари вдень піднімаються вище, тому, коли вони поїли, виявилося, що внизу розвиднілося і можна навіть розгледіти землю.

Земля була дуже далеко внизу. Наче з повітряної кулі. Побачити її було нелегко, тому що стовбур у багатьох місцях роздувався, коли ліани розходилися, утворюючи лабіринти тунелів. В одному місці, метрів сто нижче, утворювалася широка площадка, з ліском і залисинами болітця.

Мандрівники засмутилися.

— Краще б і не бачити, — сказала Мар’яна. — Коли не бачиш, здається, що залишилося небагато.

— Тепер наш мішок напевно хтось з’їсть, — мовив Казик. Він був страшенно голодний.

— Тут якась здобич буде, — намагався розрадити друзів Дік. Він тримався за стовбурець сосни, пружний і м’який, і дивився вниз, роздивляючись лісок на розтоку. — Тільки би туди вдалося спуститися.

— Шкода, що Олег не зробив парашут, — пожалкував Казик. — Я йому радив, що треба зробити парашут і стрибати з повітряної кулі, але він сказав, що зробить його потім.

— Олег би щось придумав, — сказала Мар’яна, і Дікові у цих словах вчувся докір.

— Йому добре думати там, у селищі, — відрізав він. — А тут треба діяти.

— Олег хотів полетіти з нами, — не погодилася Мар’яна. — Але його не пустили.

— Тоді і не треба шкодувати, — сказав Дік.

Насправді він не сердився на Олега. Це зараз не було важливо. Головне — спуститися на землю.

Казик пішов по суку далі, за озеро, щоби подивитися вдалину.

І, подивившись, не витримав і закричав:

— Швидше сюди! Ви тільки погляньте!

Всі підбігли до нього.

Казик відсунув величезний листок, більший за нього самого, що звисав зверху і в отворі побачив широку ріку, звідси зовсім близьку. Можна було навіть розгледіти, як по ній біжать брижі. Ріка ділилася на кілька рукавів і вливалася в озеро. Було зрозуміло, що це озеро, а не море, тому що за його велетенським дзеркалом була смуга блакитних пагорбів, облямованих темною каймою лісу. В дельті ріки, по піщаній косі, брело стадо мустангів. Щось налякало їх і вони, напнувши міхурі, поспішили до води.

За рікою ліс був інший, темніший на колір, синюватий; він піднімався на невисокі сопки і зникав у м’яких долинах, здавалося, що там застигло пологими хвилями блакитне море. І це зачаровувало.

Табір експедиції вони не помітили — до нього залишалося кілометрів із двадцять, і він ховався за хвилями сопок. Їм дуже хотілося його побачити, і вони оглядали ліс за річкою.

— Блищить! — закричав раптом Казик і показав туди, у ліс.

Над лісом піднялася блискуча кулька, як вогник на тлі сірих