Чтение онлайн

Авері Січник проживала у містечку поблизу Києва. Її смертний вік складав всього вісімнадцять років, а чотири тижні тому вона вже відсвяткувала дев’ятнадцятиріччя. Українка не мала батьків, була залишеною сиротою! До повноліття проживала у дитячому притулку-інтернаті, а зараз навчалася психології, підпрацьовувала в організації соціальної допомоги. З фотографії прикріпленої до досьє можна було сказати, що вона брюнетка, має блакитні очі і чарівливу посмішку. Сьогодні вона працювала до дев’ятої вечора, я мав спостерігати за нею після роботи. Папери повідомляли, що краще її вбити, коли вона буде йти через темний провулок додому. У валізі, окрім писемних матеріалів, знаходилися мої липові документи, на які мав взяти у автосалоні машину напрокат, аби з місця злочину непомітно забрати тіло жертви. Там лежали дублікати ключів від її однокімнатної квартири, копії кредитних карток.

Прилетівши до аеропорту о шостій вечора, відразу ж попіклувався про автомобіль. Потім рушив до споруди, в якій працювала Авері. У мене забракло терпіння очікувати на неї в машині. Я нишпорив навколо цієї будівлі, крадькома заглядаючи у вікна. Дівчина працювала на першому поверсі, було складно її не помітити. У момент, коли я зазирнув на її робоче місце, вона була зовсім одна, розмовляла по телефону. Блакитноока красуня голосно благала когось по той бік трубки не віддавати «документи у руки людей, які зовсім не тямлять у вихованні дітей». Авері просила про відмову від доручення якимсь особам опіки над осиротілим хлопчиком. Дівчина з розпачем поклала слухавку й, згадавши про пізній час, зібралася додому.

Вона йшла вулицею, а я, їдучи у машині, намагався не потрапляти їй на очі. Обігнавши Авері, зупинився недалеко від темного провулку, де мені наказано було її вбити. Це було ідеальне для злочину місце – довкола не чути ні душі! Сховався у темній тіні й діставши свій кинджал переконував себе, що зараз це зроблю. У голові лунали сумніви, проте потрібно було діяти. Я стояв мовчки, очікував приходу Авері… Дівчина прямувала у мій бік, я був готовий завдати удару, але щось завадило і я прогавив таку можливість– не зміг безжально встромити ножа їй у серце. Я проклинав себе, що не упорався зі своїми роздумами. «Повертатися додому з невиконаним завданням не можна!» Набравшись сміливості, прийняв рішення, що вб’ю Авері пізніше – дочекаюсь, поки вона удома ляже спати, задрімає, а потім прокрадусь у квартиру і виконаю свою місію!

Вечір був тихим і спокійним. Я обережно відкрив ключами двері апартаментів дівчини, ледь чутними кроками підбирався до її ліжка. Вона походила на милого янгола, який заснув, стомившись від праці! Її тіло здавалося таким незахищеним, невинним!

«Що я роблю?.. Чи з моєї голови витекли мізки? Так не можна! Це неправильно! Дівчина жила без батьків. Напевно, натерпілася вдосталь! Я не можу її скривдити! У чому її вина? За що вона таке заслужила?.. Я б ніколи не нашкодив сироті! Не можу її вбити лише за те, що може втратити душу, про яку сама не знає! Не буду цього робити й іншим не дозволю!» – ці факти збуджували, непокоїли, дратували.

Покинувши квартиру Авері без жодних доказів своєї присутності в ній, тримав ціль у аеропорт. Я гадав, що удома змушу Престона не вбивати нещасну сироту, хоч не вірив у його поблажливість. Тоді я так вважав, ймовірно, бо відтягував момент зізнання самому собі, що не зможу втекти від свого прокляття. Всі мене переконували: «Так має бути!». Все одно їм не вірив! Я уявити собі не міг, що та мила з вигляду дівчина за кілька днів стане моєю, як казав Адам, найпершою ідеєю. Ідея полягатиме у її захисті! Там, у квартирі, я заприсягся, що нікому не дам її скривдити, моя клятва стала сильнішою за мій розум. Сила безсмертного, що мав, тепер вся була сконцентрована на єдиній миті – не дозволити жодному скривдити дівчину! «І нехай хтось лишень наважиться пальцем її доторкнутися!»

Частина третя

Людина

Повертаючись додому, я декілька разів уявляв нашу розмову з Престоном. Намагався вгадати, які він поставить запитання, відшукував до них найкращі відповіді. «Як можна переконати відданого своїй справі безсмертного зробити виняток для бідолашної дівчини?» Мені було ніяково. Напевно, інші мої соратники колись намагалися змусити Еквіджа пощадити своїх жертв нашого безжального прокляття. Я знав, що не маю жодних шансів отримати його згоду не вбивати Авері, але, як то кажуть, надія помирає останньою.

Я вийшов з таксі. На порозі будинку чекала уся моя нова сім’я. Еллі підозріло визирала з-за спини Екона. Вона здогадувалася, що сталося, від самого початку знала, що мені не під силу зробити це. Решта вартових сподівалися почути «позитивні» результати моєї самостійної поїздки. Еквідж підійшов перший:

– Як воно?

– А ви як гадаєте? – відповів йому і похилив голову.

– Це не відповідь! Ти виконав завдання? – він взяв мене рукою за плече, глибоко зазирнув у очі.

– Я не зміг…

Престон відвернув свій погляд. Ми простояли мовчки півхвилини.

– Через годину чекаю у своєму кабінеті! Відпочинь трохи. – Еквідж не кричав, не був здивований, відпустив моє плече і рушив назад до будинку.

Вартові зрозуміли, чим закінчилася моя поїздка. Не стали навіть втішати, вони знали, як тяжко мені зараз, і не хотіли напосідати. Я стояв напроти маєтку, не міг зрушити з місця. Усі, крім Еллі, розійшлися займатися своїми справами. Дівчина вовтузилася на ґанку розчаровано споглядаючи на мене. Раптом чорнявка почала повільно наближатися, вона йшла так неохоче, ніби хтось пнув її в спину. Вона не хотіла мене зараз бачити, але щось штовхало, наказувало їй приголубити, заспокоїти мене. Еллі міцно схопила у свої обійми. Не відпускала декілька хвилин. Вона лише промовила, що все буде добре, а потім покинула самого надворі. Досі не міг зрушити з місця. Простояв у такому незручному стані цілу годину, прислуховуючись до співу пташок, споглядаючи на небо, роздумуючи над подіями минулої ночі.

Я зайшов до кабінету Престона, присів у крісло. Еквідж устав з-за столу. Попрямував до вікна. «Невже я такий йому огидний, що він не може і глянути на мене?»

– У тебе немає іншого виходу, окрім як повернутися назад та закінчити розпочате! – промовив він, дивлячись крізь вікно на подвір’я.

– Але я не можу цього зробити… Не можу вбити… – тихо відповів.

– Ти можеш вбити, це твоє призначення! Ти народився з цим у крові! – продовжував стверджувати.

– Ви не розумієте…

– Не розумію? – трохи почав лютувати суворий наглядач. – Це ти ще не встиг зрозуміти, як важливо те, що робимо! Ми зберігаємо душі цим людям! Ми рятуємо їх! Усе своє життя я захищаю смертних! Ми надаємо їм право жити у мирі та злагоді. Ти ще не уявляєш, наскільки все серйозно, але, повір мені, колись зрозумієш. А поки все, що тобі доручено робити– виконувати справи, для яких ти існуєш…

– Ви не бачили цю дівчину… – ледь чутно промовляв. – Її життя не солодке. Вона не має батьків, працює цілими днями, аби допомогти іншим. Авері – гарна людина! Не заслуговує на такий кінець!

– Тільки не кажи, що спілкувався з нею!

– Ні, я півдоби спостерігав…

– І ти гадаєш, що знаєш про неї все? – з подивом зиркнув на мене Еквідж. – Моя тобі порада: коли завтра знову намагатимешся її вбити, не думай про те, яка вона людина! Думай, що роблячи свою справу, допомагаєш людству і їй у тому ж числі!

– Що ви таке кажете! – не стримався й підійшов до нього. – По-перше, я не полечу туди знову. По-друге, я досі не можу повірити, що своєю справою ми комусь допомагаємо. Я не робитиму цього!

– По-перше, якщо не зробиш ти, то вимушений буду віддати твоє завдання іншому, адже час іде, а в нашому випадку, чим раніше – тим краще!

– Ти не посмієш! – лютував я.

– А по-друге, певен ти знаєш, що наша справа важлива, та не маєш бажання собі у цьому зізнаватися. Довірся мені – ми робимо добро, хоч у це важко повірити. Таке життя! Воно не лише веселе, іноді воно сповнене тяжких обов’язків…