Чтение онлайн

Тут подорожні знайшли чисту воду і вирішили зупинитись. Вони зробили навколо табору колючу стіну в шість ліктів заввишки. Негри назбирали цілу купу оранжових плодів, дуже ніжних і смачних, принесли ще якогось листя і заходилися лікувати їх соком хворих на гарячку товаришів. Здорові відсиплялися досхочу, болячки, що утворилися від укусів болотяної мушви, швидко заживали. Кілька днів підряд не було дощу. Ранками було холодно, і чорношкірі учасники походу мерзли й страждали від холоду.

Скоро мандрівники вирушили далі.

Двадцять п'ять днів ішли вони степом. Тепер їх залишилося дев'ятнадцять чоловік — вісім відокремились після переходу через болото і пішли на північ, до своїх рідних місць, до яких їм залишилося не більше десяти переходів. Як не кликали вони інших іти з ними, але ті уперто відмовлялись, вирішивши пробиватися до моря.

Сірий серпанок закривав голубий небосхил, який усе ще сліпуче сяяв. Ночами небо нерідко затягалося хмарами, страшний грім безперервно гуркотів над степом, але блискавка ні разу не розтинала оксамитночорної пітьми ночі, жодна краплина дощу не падала на висохлу траву і землю, що аж репалася від спеки.

У степу були розкидані маленькі горбочки — гострокінцеві конуси або башти із закругленими верхівками до десяти ліктів заввишки. Всередині цих горбиків з твердої, як цегла, глини жили численні великі комахи, схожі на мурашок, небезпечні своїми сильними щелепами. Пандіон уже звик до безлічі звірів; його не дивували більше жирафи або збіговище слонів по п'ятсот голів у стаді. Тепер він побачив зграї дивних тварин смугастого, білого з чорним, кольору. Вони були схожі на коней Енніади, але й відрізнялися від них: невисокі на зріст з тонкими ногами, ці смугасті звірі мали ширші крупи, увігнуту в кряжі спину, плавно вигнуту верхню губу, короткі хвости і гриви. Пандіон з цікавістю дивився на їх численні табуни, що з'являлися біля водопою. Він мріяв про те, щоб спіймати цих смугастих коней і пристосувати їх до їзди. Проте, коли він поділився своїми думками з Кідого та іншими товаришами-неграми, ті довго й голосно реготали. Негри пояснили молодому еллінові, що смугасті тварини сильні, злі й приборкати їх ніяк не можна, що коли б і вдалося спіймати кількох смирніших, то двох десятків, потрібних їм, не зібрати й за десять років.

Удруге був розчарований Пандіон, коли зустрівся з буйволами. Він побачив масивних темносірих биків з широкими, загнутими на кінцях рогами й вирішив підкрастись до найближчого, щоб убити його списом, але Кідого, навалившись на юнака всім тілом, притиснув його до землі. Негр запевняв друга, що ці бики чи не найнебезпечніші звірі південної країни, що полювати на них можна, тільки маючи луки або списи для метання, інакше загибель неминуча. Пандіон послухався негра і сховався в кущах, як і інші, але страх Кідого перед цими биками все ж був йому незрозумілим, — він вважав, що носорог або слон куди страшніші.

Дорогу нерідко перетинали горби і стрімчасті скелі, що тяглися пасмом. У таких місцях часто зустрічалися бридкі песиголові мавпи.[100] Ці тварини, помітивши, що наближаються люди, збиралися на скелях або під деревами, без страху розглядали пришельців і нахабно кривлялися. Пандіон з огидою дивився на їхні голі собачі морди з синіми надутими щоками, облямовані густою шерстю, що стирчала дибом, на їх рухливі зади з червоними мозолястими плішинками. Мавпи були небезпечні. Якось Каві не стерпів задирливої поведінки трьох тварин, які загородили йому дорогу, і вдарив списом одну з паскудних тварюк. Почався справжній бій під скелями. Мандрівники були раді, що їм пощастило врятуватись без втрат, хоч і довелося тікати щодуху.

Вони йшли вже двадцять п'ятий день по місцевості, що непомітно піднімалась угору, і раптом побачили на обрії темну смугу. Кідого радісно скрикнув, показуючи на неї, — там починався великий ліс — остання перешкода, яку залишилося їм подолати. За вкритими лісом горами лежало довгождане море — вірний шлях додому. Під полудень загін дійшов до пальмового гаю. Чудний вигляд його здивував Пандіона. Раніше в степу не траплялися такі високі й стрункі рослини, схожі на знайомі по Айгюптосу фінікові пальми.[101] Кожний стовбур піднімався вгору наче з самого центра зірчастої синявочорної тіні, що падала від вершини. Між чорними плямами тіней сухий грунт здавався розпеченим до білого жару металом. Пандіон звернув увагу на незвичайне розміщення тіней і побачив, що південне сонце стоїть у нього прямо над головою. Він сказав про це Каві. Етруск здивовано знизав плечима, а Кідого пояснив, що це насправді так і є. Чим далі на південь, тим вище піднімається сонце, і причини цього ніхто не знає. Старики говорять, що, за переказами, далеко на півдні сонце знову стає нижче.

Довго роздумувати над цією загадкою молодому еллінові не довелося — знесилені жарою товариші поспішали до води. На спочинку Кідого сказав, що надвечір вони дійдуть до лісу і далі вже йтимуть лісами та горами, які простяглися ген-ген аж до краю землі.

— Там, — негр показав праворуч, — і отам, — Кідого повернув руку наліво, — є великі ріки, але ми не можемо пливти по них. Права[102] ріка завертає на північ до великого прісного моря біля краю північних пустель. Ліва[103] круто бере напрям на південь і заведе нас далеко від того місця, куди ми йдемо. Крім того, вздовж цих рік живуть сильні племена, вони їдять людське м'ясо і знищать усіх нас. Нам треба пройти на південний захід прямо, як летіла б стріла, між обома ріками. У темних лісах нікого нема, вони безпечні, а на горах ніхто не живе, боячись сильної грози і темряви хащ. Звірі тут рідко трапляються, але нас мало, і ми зможемо прогодуватись полюванням і плодами.

Пандіон, Каві і лівійці з сумнівом дивилися на темний ліс, що поставав перед ними, і їх хвилювали неясні побоювання.

Серед густого чагарника високо підіймалися незвичайні дерева. Їх тонкі стовбури з опуклими поперечними гранями закінчувалися плоскими віялами укорочених Гілок з великим листям, а ще вище стирчали довгі й прямі паростки, схожі на зелені величезні мечі, по десять ліктів завдовжки.[104]

Чотири таких дерева, по два з кожного боку, стояли, наче вартові, перед початком лісу, з погрозою піднімаючи мечі в бліде небо. Загін пройшов між ними, пробираючись крізь колючі кущі. Величезна свиня[105] з загнутими іклами і потворною бугристою головою вискочила з-під куща, обурено рохнула в бік людей і зникла…

Першого ж дня, коли йшли лісом, Каві загубив свою паличку з сорока дев'ятьма зарубками — кількість днів походу, і подорожні перестали рахувати час. Молодому еллінові назавжди запам'ятався одноманітний величезний ліс.

Загін ішов мовчки. Голоси людей, як тільки хто пробував заговорити, гулко лунали під непроникним зеленим склепінням. Ніколи на широких просторах золотого степу не почували себе люди такими маленькими і загубленими в глибині чужої землі. Величезні канати повзучих рослин, що досягали іноді товщини людського тіла, обвивали спіралями гладенькі стовбури дерев, спліталися вгорі у велетенську сітку, звисали завісами і окремими широкими петлями. Гілки дерев розходилися на недосяжній височині над головами людей, що йшли лісом, стовбури ледве виднілися в сірих сутінках. По дорозі часто зустрічалися калюжі гниючої, вкритої пліснявою води; іноді безшумно протікали маленькі темні струмки. На галявинах, що зрідка траплялися, сонце сліпило очі, вже звиклі до лісової півтемряви; надзвичайна гущина рослин змушувала подорожніх обходити ці місця. Небачені папороті завбільшки в чотири зрости людини простягали, наче крила, свої блідозелені величезні перисті листки.[106] Карбоване сірувате листя мімоз створювало найтонші узори в стовпах сонячного світла. Маса квітів — кривавочервоних, оранжових, фіолетових, білих — особливо яскраво і барвисто виділялися на ясній зелені листків, величезних, широких, довгих і вузьких, рівних, розрізаних або зазублених. У дикій плутанині перепліталися звивисті спіралі повзучих пагонів, стирчали грізні, в палець завдовжки, колючки, що нещадно рвали тіло. Шалений гомін і щебетання птахів лунали на галявинах, немов усе життя лісу зосереджувалося тут.

Люди звіряли напрям путі з сонцем і знову йшли в лісову півтемряву, орієнтувалися по напрямку дощових вимоїн, по течії струмків, по косих пасмах сонячного проміння, що подекуди пробивалися крізь листя. Провідники старалися не наближатись до прогалин ще й тому, що поблизу від них на деревах водилися небезпечні комахи — страшні чорні оси та грізні мурахи. Великі лишаї, шкірясті сірі нарости і виступи вкривали стовбури дерев, гребені високого коріння були в зеленому моху. Це плоске коріння, нерідко височиною в п'ять-шість ліктів, відгалужувалося від ребер велетенських стовбурів, наче похилі підпірки. В глибоких ямах між ними міг би вміститись весь загін з дев'ятнадцяти подорожніх. Корені дерев заходили один за один і дуже перешкоджали йти вперед — доводилося перелазити через них або обминати, пробираючись вузькими коридорами. Ноги тонули в масі напівзгнилих гілляк, листя і висохлих пагінців, що вкривали грунт товстим шаром. Траплялися купками білуваті гриби з важким, трупним запахом. Тільки там, де дерева не були такі високі, коріння не заважало йти і ноги відпочивали на м'якому моху, що вкривав землю. Зате в цих місцях ріс колючий густий чагарник, що змушував людей обминати його або прорубуватися крізь нього, дарма витрачаючи сили й час. Якісь плямисті слизняки падали з гілок на голі плечі подорожнім і обпікали отрутним слизом. Інколи в сутінках мелькала і безшумно зникала тінь звіра, — люди часто навіть не встигали розпізнати, якої породи тварина. Вночі тут панувала така ж сама глибока тиша, яку порушувало тільки жалібне виття невідомого нічного хижака або різкі крики якогось незнаного птаха.