Чтение онлайн

— Іване, у мене є чисті бланки аусвайсів. Мені комендант дозволив набрати людей в риболовецьку бригаду. А я поки що вдвох із Вовкою справляюся. І коли видавали аусвайси, так Віра Миронівна дала п'ять чистих бланків на всякий випадок. Так ми один аусвайс і заповнимо на ім'я Наді. І вона зможе не ходити на роботу. І поліцай не зможе до неї чіплятися.

— Це ти добре придумав, — повеселішав Іван. — Значить, про Надю ми домовилися. Піду, бо вже час волів порати.

Увечері Юрко пішов до Вовки, розповів йому про Гончара, про лісові схованки. Володя почухав потилицю:

— Не знаю, як мені й бути. Город копати треба, і нічого їсти. Якби ви не допомагали, давно похляли б.

— Не журися, Вовко, — заспокоїв товариша Юрко, — у мене тепер пара коней, зоремо город.

— У тебе є коні? Де ти їх взяв?

— Староста наділив.

— Коли так, можна буде виорати городи, бо мати зранку спішить на поле: не виконаєш норму — нагайки скуштуєш. Завтра навідаємося в ліс; може, щось знайдемо.

Уранці пішли левадами до Славка. Той рубав дрова.

— Ми до тебе, Славо, — привітавшись, сказав Юрко. — Ходім з нами на Льольчине озеро. Там Гончар схованки познаходив.

— У лісі міни.

— Іван познімав їх, не бійся.

Пішли до Івана. Той виніс з комори три саперні лопатки.

— Теж у лісі знайшов. Тепер наші ліси як склад, — тільки шукай.

Друзі рушили до лісу. Там побачили глибокі траншеї, над ними звисав поржавілий колючий дріт; уткнувшись жерлом в землю, стояла розтрощена гармата — проходила лінія оборони. Луки, порослі молодим сосняком, були заміновані. Фашисти нкмагалися прорватися через ліс, обстрілювали траншеї, бомбардували, але потім повернули на Заріччя, прорвали оборону, і наш полк, що захищав підступи до Прип'яті, опинився в оточенні, але вночі підійшов до річки, захопив переправу і перейшов на протилежний берег.

Іван вів хлопців широкою просікою. Унизу замерехкотіло хвилями Льольчине озеро. На косогорі стояв закопаний танк, і його гармата погрозливо дивилася на захід.

Коли вийшли на простору галявину, оточену ялинами, Іван показав на впадину з чітко окресленими краями. Хлопці заходилися копати. Під набряклим брезентом знайшли ящики, мішки, бляшані банки.

У ящиках було мило, борошно, макарони, консерви. Тут, мабуть, прикопали товари полкового складу, бо разом з продуктами було сховано й чимало білизни і навіть великий коричневий чемодан з ліками, бинтами, ватою. На ліках лежала полотняна сумка з червоним хрестом, а в ній — фотографії та листи.

— Чемодан треба зразу віддати Оксані Василівні, бо в лікарні нема ні бинтів, ні ліків, усе фашисти пограбували! — сказав Юрко.

— Звісно, віддамо, — погодився Гончар, — ти забери цей чемодан і віднеси Оксані Василівні. Поклади його в мішок, а як стемніє — левадами додому. А як бути з припасами — не знаю. Пронюхають «бобики» — і пиши пропало! Усе заберуть і з нас шкури поздирають! Отут, хлопці, треба добре помізкувати!

— Що мізкувати? — кинув Вовка. — Хай кожен потроху візьме, що треба, а решту присиплемо піском та глицею і хай лежить. Сюди все одно ніхто не ходить, бо знають: цей ліс мінами нашпигований.

— Я про інше думаю, — продовжував Іван, — село голодує. Тут же борошно. Може, якось роздати людям?

— Як? — запитав Вовка. — Та нас усіх у жандармерію поженуть. І припаси в людей заберуть. Сюди поліція посуне.

— Можна так зробити, — роздумував Іван, — візьмемо гарбу, покладемо на неї борошно, прикриємо хмизом. І перевеземо до мене в повітку. А вночі рознесемо.

— Не можна перевозити борошно, — заперечив Юрко, — піде поголос і наведе на нас поліцію.

— Все одно треба роздати продукти людям, — подав голос Славко. — Борошно в землі буде пріти, а люди голодують. У нашої сусідки п'ятеро дітей. Що їм та жменя гречки? І на куліш не вистачає. Я їм учора корзину картоплі відніс. Діти худі, голодні, молока просять, а корову в Оксани німці забрали. Хто ж допоможе родинам фронтовиків, як не ми?

— А ти, Славко, свій хлопець! — похвалив Гончар.

— Не можна перевозити продукти, — стояв на своєму Юрко, — всім нам капут буде! І однієї ходки не зробимо, як нас хтось побачить. Краще зачекати…

— Тут я одну просіку розмінував, — озвався Гончар, — а всі інші заміновані. Правду Юрко каже. Не можна нам припаси в село перевозити. Давайте потроху візьмемо борошна, мила, а все інше прикопаємо.

Хлопці наповнили речові мішки, а решту накрили брезентом, закидали піском, притрусили глицею.

Під старими дубами Іван показав інші схованки.

Хлопці розкопали одну. Побачили оцинковані коробки з патронами, ящики з гранатами.

— Теж пригодиться! Давайте добре замаскуємо, — сказав Гончар.

До вечора притрусили хвоєю ще чотири ями.

— Потомилися, хлопці? — запитав Іван.

— Трохи… — зітхнув Вовка.

— Тоді давайте повечеряємо і додому!

Хлопці дістали консерви. Їли, пригадували довоєнне життя.

— Пам'ятаєте, хлопці,— замріяно почав Вовка, — як навесні минулого року ми всім класом їздили до печер? І Ніна Павлівна купила в магазині халви і печива… Більше року минуло з того дня, а здається, ніби це було вчора. Школа, екскурсії, походи! І кожен тиждень кіно! А тепер ні школи, ні клубу…

— Не журіться, хлопці,— сказав Гончар, — прийдуть наші — все буде! Тільки треба не сидіти склавши руки, а де тільки можна шкодити фашистам. От ми схованки замаскували, передамо зброю партизанам — і це буде наша допомога Червоній Армії. І ще я придумав одну гарну справу, тільки мені буде потрібна ваша поміч. Таке придумав, що вам і не снилося!

— Що ж ти придумав? — запитав Юрко.

— Поки що секрет! А якщо задумане пощастить здійснити — фашистів по всьому району залихоманить.

Поки вечеряли та купалися в озері, почало темніти. Юрко засунув чемодан з медикаментами в мішок і берегом Прип'яті пішов до своєї хати. Сховав ношу в повітці, прикрив її сіном, а для певності зверху поклав ще й оберемок соломи. Вранці, коли мати з Галиною Іванівною пішли на роботу, зникла десь Леся. Юрко дістав чемодан, переніс його в хатину, відкрив. Спершу оглянув сумку. В ній знайшов мініатюрний, ніби іграшковий, пістолет і три коробки з патронами. Давно хлопцю хотілося мати пістолет, та все ніяк не щастило натрапити на таку знахідку. Є в нього гвинтівка з патронами, карабін і навіть німецький автомат. Все це сховано в дуплі старої верби. Тепер у Юрка є зручна зброя. Можна покласти її у нагрудну кишеню і йти куди треба. Юрко сховав пістолет у повітці, а ліки ввечері віднесе Оксані Василівні.

Опівдні до хати Берегових під'їхав староста, скинув з воза плуг, борону і сказав:

— Тепер ти, Юрко, справжній господар! Пара коней, плуг, борона, можна й женитися!

— Спасибі, Юхиме Мартиновичу.

— Спасибою не відбудеш, — відказав Щупак, — став горілку і закуску, щоб плуг не поламався, а борона зуби не погубила!

Староста випив, закусив цибулею, понюхав хліб:

— З картоплею?

— Нема борошна…

— Ох і скупий німець! — скрушно похитав головою староста. — Ти ж Маєру і Штарку життя врятував, бо якби не ти, то кипіли б у смолі, і ніякої тобі віддяки! Нічого, Юрко, я сьогодні буду в Маєра — викликає, то так, ніби між іншим, розповім, як ви бідуєте! Скупуватий німці народ, що урвеш у них — те й твоє! А поки суд та діло, завтра тобі трохи борошна підкину! Як розживетеся — віддасте! Як коні?

— Трохи відпочили, сили набралися, Гнідко майже не кульгає! І до мене звикли!

— Доглядай худобу! Я завтра борошна привезу, а ти риби приготуй, двоє відер!

Незабаром повернулася Леся, побачила серед двору борону та плуг, запитала:

— А це що таке?

— Борона! — гордо відповів Юрко. — Як зоремо город — бороною волочитимем! Будеш коней водити.

Леся знизала плечима:

— Чи зможу? Я ніколи до коня й близько не підходила…

— Ти ж дочка кавалериста, а коней боїшся! Спробуємо!