Чтение онлайн

Юрко вивів з повітки білого коня, якого назвав Лебедем, підпріг Гнідка, показав Лесі, як вести за обротьку, і почали орати город. Коні йшли легко, ніби раділи, що нарешті і їм знайшлася робота. Юрко теж радів. Це ж йому вперше довелося самому орати. Інколи, правда, татко дозволяв походити за плугом, провести якусь борозну, а самостійно не доводилося. Скиби вогкої землі лягали одна на другу, на город злетілися граки, ходили слідом за плугом, шукали здобич. Юрко заволочив город і оглянув чорну ріллю. Плуг та коні — велике діло! Юрко випріг коней, поводив по березі, почекав, поки вони охолонуть, а потім погодував, напоїв річковою водою і пустив пастися. У цей час берегом йшла сусідка Наталка Петльована, побачила коней, запитала:

— Чиї це лошаки?

— Мої.

— Гарні коненята.

Наталка побачила виораний та заволочений город: — Так, може, в тебе, Юрку, і плуг є? І ти сам зорав город?

— Є й плуг, — намагаючись говорити байдуже, відповів Юрко, — й борона, і город ми з Лесею зорали.

— Так, може, ти й нам город виореш? Га? Нема в мене сили копати землю…

— Після обіду виоремо, тітко Наталко, — по-дорослому проказав Юрко, — хай трохи коні відпочинуть.

Під вечір Юрко запріг коней, поклав на воза плуг, борону і поїхав з Лесею орати город Наталці Петльованіи. Зайшли в хату. П'ятеро дітей у Наталки. Чоловік з перших днів на фронті. Діти були такі худі та виснажені, що ледве трималися на ногах. Найменший, Павлик, сидів на полу, просив хліба. Інші діти мовчали, сиділи непорушно, ніби засохли від голоду.

Юрко метнувся додому, приніс буханець, смаженої риби:

— Їжте! Тільки хліб наполовину з картоплею, глевкуватий, бо в нас борошно вийшло…

Діти обліпили стіл. Наталка покраяла хліб, роздала дітям:

— Їжте з рибкою.

Найстарша Наталчина дочка, десятилітня Надійка, вдячно глянула на Юрка та Лесю і, не поспішаючи, взялась їсти.

Поки зорали город — почало сутеніти.

Довелось уже городами пізно ввечері відносити чемодан з ліками до Оксани Василівни.

— Що це ти, Юрку, приніс? — запитала лікарка.

— Справжня аптека. Тут, Оксано Василівно, стільки всіляких порошків, пілюль, що їх вам надовго вистачить.

— Де ти взяв?

— Знайшли в лісі, Оксано Василівно.

— Так там же все заміновано! Недавно пастушки підірвалися. Чого ж ви пішли в той ліс?

— Іван Гончар розмінував одну просіку. Дивимося, а на одній галявині земля осіла… Ми й почали розкопувати. А там і борошно, і макарони, і консерви. І чемодан з ліками.

— Хто це ми?

— Іван Гончар, Вовка, Славко. Ми навіть думали роздати людям борошно…

Лікарка вислухала Юркову розповідь, сказала сердито:

— Навіщо ж ви пішли в замінований ліс за тими схованками? І ні з ким не порадилися. Скільки разів просили вас, наказували не сваволити, а ви все по-своему робите. Можете опинитися в жандармерії та інших під удар ставите. Ми вам віримо, а ви…

— Як же ми можемо поставити когось під удар? — ображено спитав Юрко.

— Отак і поставите! — розгнівалась лікарка. — Довідаються поліцаї про макарони, почнуть шукати, хто та що? І візьмуть вас на допит, а там невідомо, як ви поведетеся, коли гестапівці почнуть пальці чавити. Не треба по-дурному ризикувати — у нас і так клопоту вистачає. Не забувайте, хлопці, що і ворожа розвідка працює. Є в нашому селі й сищики гестапо.

Юрко, сидячи за столом, хмурився.

— Ображатися, Юрку, — полагіднішала лікарка, — теж не треба. Не за себе турбуюся, а за вас переживаю.

— Нікого ми не видамо, — ображено озвався хлопець, — це вже ви даремно, Оксано Василівно… Потраплю в гестапо — умру, а нікого не видам. Це вже я напевно знаю. У нашому роду не було зрадників!

Лікарка підійшла до чемодана, розкрила його, радісно сплеснула руками:

— Оце так знахідка! Оце так подарунок! Якби ти знав, як нам зараз потрібні медикаменти. Навіть йод німці забрали, обдерли лікарню як липку — одні стіни лишилися.

Оксана Василівна перебирала пляшечки, коробочки, флакони, радісно посміхалася. Нарешті вона закрила чемодан, поставила його під стіл, сказала примирливо:

— За ліки велике спасибі. А ризикувати даремно все одно не варто. Краще від мін триматися подалі.

— Але ж у лісах багато бліндажів і схованки зі зброєю є. Ми її зберемо і передамо партизанам.

На світанку Юрко підняв Вовку з ліжка, запропонував пройти з волоком під старими вербами, бо ятери зовсім порожні, а коменданту необхідно одіслати рибу.

— Я зараз, — потягуючись, буркнув Вовка, — лише одягнуся, і підемо! Там риби повно. Учора йшов берегом, так щука на півметра з води вискочила. І взагалі, Юрко, сам на світанку на берег не ходи. Послухай моєї ради.

— Чому?

— Нахваляються на тебе оточенці, бо вважають зрадником, запроданцем, фашистським прихвоснем. Підстережуть у кущах і вб'ють. Разом будемо ятери трусити. Спершу заходь до мене. Ходімо на мій рибозавод подивишся, — сказав Володя, коли вийшли з хати.

— На який рибозавод?

— Зараз побачиш.

У кінці городу, неподалік Прип'яті, між кущами шелюги голубіла копанка. Її років десять тому викопав Вовчин тато, обсадив верболозом, напустив невеличких карасиків. Зараз від копанки до Прип'яті був проритий глибокий рівчак, впоперек якого стояла металева сітка від молотарки.

— Сам придумав! — гордовито озвався Вовка, — крізь сито вода з Прип'яті свіжа надходить, а з нею всілякі рачки — є чим рибі поживитись. Я ще в озері наловлю і переселю їх у свою копанку.

— Це ти добре вигадав, — похвалив Юрко. — Як я не додумався. Це ж і на нашому городі можна такий ставок зробити.

Хлопці взяли волок, пройшли з ним під старими вербами і витягли на берег кілька рибин.

— Ходімо ще? — сказав Вовка.

— Треба полазити, щоб і Наталчиним дітям щось впіймати, і тобі, і Славкові я обіцяв.

— І риба не їжа, як нема солі! І в схованці її не знайшли! Кажуть, у Києві можна за продукти виміняти, але спробуй добратися до того Києва!

Поволі обійшли з волоком очерет і зразу відчули, як обважніли снасті — був гарний улов. Попались навіть щуки.

— Годі,— сказав Юрко, — пощастило нам сьогодні. Колись Маєр та Штарк ловили тут волоком, витягли судака, то мало не збожеволіли від радості.

Юрко переніс рибу в хату, висипав у ночви, поклав кілька рибин у кошик, пішов до Наталки Петльованої. Не встиг зайти в хату, як почув:

— Дядя Юра прийшов!

— Рибу приніс!

Надійка пильно дивилася на Юрка великими сірими очима — мабуть, щось хотіла запитати, та не наважувалась. І Юрко підійшов до неї:

— Чого ти, Надійко, так дивишся на мене?

Дівчинка опустила очі, а потім:

— Ти, Юрку, наш чи фашист?

— Таке вигадала, — здивувався Юрко, — чому це ти мене фашистом вважаєш?