Чтение онлайн

— Я так і думала, що ти наш, — Надійна радісно блиснула оченятами, — а вчора ввечері, після того, як ти нам город виорав, приходила до нас тітка Мотря і казала, що Берегові — німецькі посіпаки. І тебе лаяла, казала, що ти прихвостень ворожий. А мама захищала тебе, казала, що ти гарний хлопець, тільки молодий і даремно з німцями водишся. Я теж бачила, як ти їхав з фашистами на машині. Там фашист сидів, худющий, з довгою шиєю.

Наталка докірливо поглянула на доньку:

— Отаке мале, а щось собі розуміє. Вчора до нас приходила Коляда, бідкалася, що й крихти солі нема в хаті. А в неї діти малі і не хочуть їсти несолону картоплю. Я дала жменьку… А Мотря питає: «Звідки в тебе, Наталко, сіль?» — «Берегові трохи наділили», — кажу. Мотря і покотила на вас. Особливо на тебе ремствувала. Що ти з Вовкою Карпенком полоненого в поліцію запроторили, і з гестапівцями водишся, перед німцем в три погибелі гнешся і сам на фольксдойча перекинувся. Німців і начальника поліції від партизан сховав, старосту врятував. Дуже, Юрку, на тебе люди гніваються. Ви й мене на світі підтримуєте, останнім ділитеся, як можете, але оточенці наміряються тебе вбити. Будь, Юрку, обережним.

— Які оточенці?

— Не знаю! Мотря не казала. Ти остерігайся, сам не ходи удосвіта трусити ятери. І тримайся подалі від німців! Навіщо ти їх, проклятих, порятував? Це ж правда — не вигадка!

— Що було робити, — заходився пояснювати свій вчинок Юрко, — подумав: уб'ють партизани коменданта, а фашисти село спалять! Он у Малій Рудні убили німця-офіцера, і все село за димом пішло! За солдата фашисти розстрілюють десятеро наших. А за офіцера — село з людьми! Що ж я, тітко Наталко, мав робити?

— І то правда, всім жити на світі хочеться. А оцих малих найбільше жаль! Що вони винні? Он мій Павлик ледве став нозями дибати, а виходить, що й він винен! І його німець може вбити.

— І німці є всякі,— заперечив Юрко. Не можна всіх однією міркою міряти.

— Не кажи, Юрку, — сердито сказала Наталка, — всі німці однакові! Це вже я сама побачила. Пихаті, набундючені, жорстокі!

— Ні, тітко Наталко, — переконливо відповів Юрко, — і німці є різні! Є німецькі робітники, що не скорилися нацистам. І багато їх фашисти загнали в концтабори. Але ті, що прийшли до нас у гітлерівській формі,— всі загарбники.

— Може, й так, — погодилася Наталка, — люди є всякі. Он Саченко! Перед німцем, як лист перед вітром, стелиться, приймає фашистів, як дорогих гостей. А все то заради людей. Собі він нічого не бере, про народ думає. Тільки й тут обережним треба бути. А тобі — особливо. І Надійка за тебе горою стоїть. Учора, як той кібчик, на Мотрю налетіла: «Неправда, Юрко не посіпака!» — і в сльози.

Юрко підійшов до Надійки, погладив русяві кіски:

— Спасибі тобі, Надійко! Тепер я буду знати, що в мене є надійна захисниця.

Серед ночі біля поліції зчинилася стрілянина. Спершу нічну тишу сполохала довга автоматна черга, потім залускотіли гвинтівки, пізніше пролунали вибухи гранат і важко загупали міномети. У хаті Берегових тоненько задзеленчали шибки.

Юрко схопився з ліжка, почав одягатися.

— Ти куди? — спитала мати.

— Вийду послухаю. Стріляють.

— Не виходь! Ще на поліцаїв наскочиш або на сліпу кулю нарвешся…

І ніби на підтвердження материних слів, брязнула шибка і в кімнаті просвистіла куля.

— Лягайте всі на підлогу! — наказала мати. — І не підводьтеся, поки не стихне бій.

Довго лежали на підлозі, прислухалися до безладної стрілянини. Знову брязнула шибка — і над головами шелеснула сліпа куля. Нарешті настала тиша. Крізь розбиті шибки в кімнату дихнуло світанковою прохолодою. У хаті посвітлішало. Десь недалеко тріскотіла пожежа.

Вранці прибіг Вовка. Винувато щулився, намагався не дивитися на Юрка, був знічений, переляканий.

— Чув, Юрку, яка вночі колотнеча була?

— Чув. І горіло щось. І дві кулі крізь шибки влетіло.

— Це через мене стрілянина почалась.

— Чому через тебе? На поліцію напав чи, може, Маєра в палаці вирішив захопити?

— Не те, — похмуро відповів Вовка, — в крамницю навідався і напоровся на поліцаїв. Ледве Самсон мене за петельки не схопив. Я випорснув з його рук, а поліцаї зчинили стрілянину. А тут фашисти з палацу мінами по Прип'яті вдарили. Ледве врятувався…

— Я ж тобі казав, що там поліцаї секрет виставляють!

— По костюм пішов і штани хотів прихопити. Дядько Оксьон обносився, щодня штани латає…

— Домовилися не чіпати крамницю, не ходити по схований товар, а ти не послухав. Пішов. Наробив шелесту. І сам ледве не загинув, — сердився Юрко.

— По-дурному вийшло, — погодився Вовка. — Пропали припаси. Все «бобикам» дісталося: матерія, костюми. Сам поліцаям показав, де те добро сховане…

— Далася тобі та матерія!

— Нічого ти не розумієш. Мені зараз матерія та штани позаріз потрібні!

— Треба тобі те шмаття!

— А думаєш не треба? Гаразд, я тобі все розповім, бо й сам не розумію, як воно трапилось.

— Що ж тут розуміти?

— Не перебивай. Я Галі пообіцяв матерії добути.

— Якій Галі?

— Краснусі, з шостого «Б» класу.

— До чого ж тут крамниця?

— А до того, що штани в мене латані-перелатані і в бузині фарбовані. І черевиків немає. У Галинки теж нема що носити. Мати їй з німецького мішка плаття пошила. Пофарбувала його в наварі вільхової кори. А в магазині матерія. От я й не витерпів, пішов… Ніби все розрахував, а не вийшло.

— Як же там було?

— Встав я серед ночі, взяв саперну лопатку, ту що Іван подарував, мішок і — до крамниці. Ліг у бур'яні, лежу. Ніде нікого. А двері в крамниці відчинені. Драбина до стіни приклепана. Я по ній — на дах. На даху — дірка. Я її давно запримітив. Проник я на горище. Темно, а світити страшно. Почав я помацки шукати димар. Там, поряд з лежаком, казав дядько Оксьон, заглиблення. І в тому заглибленні — крам. Знайшов я лежак, намацав схованку, вона глиною замащена і дерев'яними стружками присипана. Почав я тихенько лопаткою шурувати. Коли чую — хтось у крамниці позіхає і каже:

— Клим! Прокинься! Чуєш? Хтось на горищі орудує. Поліцаї там спали. Прокинулися вони, засвітили ліхтар, підійшли до ляди, і Самсон, я його по голосу упізнав, гукає:

— Хто там на горищі?! Виходь, бо будемо стріляти! Злякався я, лопатка до рук прикипіла, принишк біля димаря і не дишу. А поліцай знову:

— Здавайся, бо шпурну гранату!

Чую, як Клим Тетеря заспокоює Самсона:

— Нікого там нема! Причулося! Лягай та спи.

Самсон за ліхтар, щось підсунув до ляди і почав лізти на горище. Так я намацав цеглину, відвалив її від лежака і як пошпурив поліцаю в голову! А сам через дірку в даху вискочив, плигнув на землю і бігом до Прип'яті. Поліцаї і зчинили стрілянину. А я при березі лежав, чекав, поки затихне колотнеча. Щоб було видніше, вони ожеред сіна запалили. Не вийшло… — зітхнув Вовка. — Сьогодні на Дорошівці хлопці вертілку поставили, неділя, можна б було піти покататися — і нема в чому.