Чтение онлайн

Настали теплі, погожі дні. Швидко протряхли низинні городи. Люди світанками та вечорами копали їх, садили картоплю, поралися біля зубожілих хат. Кожного дня, крім неділі, треба було йти на роботу в громадське господарство. Землю копали заступами. За розпорядженням коменданта Штарка була встановлена норма — за день скопати п'ять сотих гектара. Не викопаєш — мусиш ніч відсидіти в холодному льоху або одержати десять нагайок. За працюючими вела нагляд поліція. Голодні, охлялі жінки, підлітки ледве виконували половину норми. І багатьох копальниць поліцаї прямо з поля заганяли в сирий льох, а дома лишалися малі діти. Хтось з жінок подав думку орати поле плугом, а замість коней запрягатися самим. Десять — дванадцять жінок накидали на себе міцні шлеї і, важко ступаючи, тягли плуга. Після кожної борозни зупинилися, перепочивали, витирали хустками піт, що заливав очі, і знову тягли. На свої городи не вистачало ні часу, ні сили. І все одно треба було копати їх, садити, бо в громадському господарстві взагалі перестали платити за роботу, не давали людям жодної зернини.

Юрко кожен день орав людям городи, допомагав родинам фронтовиків, вдовам, літнім людям. Замовників вистачало, тільки б встигав.

Якось увечері прийшла до Берегових Ганна Янко, колишня вишивальниця, і попросила Юрка виорати город. У Ганни дев'ятеро дітей, найстарша дочка Люба — Юркова піонервожата. Тітка Ганна, худа, суха як тріска, з почорнілим, вимученим обличчям, безсило розводила руками:

— Нема сили скопати город, а земля пересихає. І садити той город нічим — нема в хаті ні картоплини, ні зернини. Ще й Люба руку поранила — копала норму, а воно щось і вибухнуло, — кажуть, запал від гранати. Ногу лише пошкрябало, а руку здорово пошкодило.

— Ідіть, Ганно Матвіївно, працювати у вишивальну майстерню і Любу приводьте, — порадила мати. — Ви ж гарна робітниця. І не будете щодня на поле ходити. Якийсь пайок одержите.

Хлопець швидко зорав город, заволочив і поїхав додому, щоб не нарватися на патрулів, бо наставала комендантська година. Коли під'їхав до громадського господарства, навстріч йому, густо пихкаючи димом, викотилися три чудернацьких колісних трактори. За кермом на високому сидінні виднілися незнайомі трактористи. Над кожним бовванів великий лискучий бак, з якого виривався дим.

Недавно на сході комендант Штарк розпікав людей за недбальство, називав їх ледарями, дармоїдами, погрожував всілякими карами. Як не ганяла поліція людей на роботу, а скопати поле їм було не під силу. Наприкінці свого виступу Штарк гордовито пообіцяв, що незабаром з Німеччини прибудуть трактори фірми «Ганомаг», які швидко зорють навколишні поля.

Люди не вірили комендантові, але трактори справді прибули в район, а тепер з'явилися і в селі. Вони мали зорати площу під цукрові буряки.

Пального у німців не вистачало, то й почали випускати трактори, що працювали на дровах. Тракторист перш ніж завести машину, мусив розігріти її. У бак доводилося час від часу накидати дров. Коли вони перегорять, трактор починає рухатися. За дубовими кругляками в ліс поїхало двадцять підвід під охороною поліції та жандармів. Увечері на подвір'я громадського господарства привезли дуби, їх попиляли і трохи просушили на сонці.

Нарешті настав день, коли трактори рушили в поле. На першу оранку прибув комендант Штарк з перекладачкою Вірою Миронівною. Комендант набундючився, пройшов між тракторами, зневажливо поглянув на людей, яких зігнали на поле, піднявся на фаетон.

— Велика Німеччина, — почав Штарк свою промову, — має першокласну техніку. Ви бачите чудові трактори. Вони надзвичайно економні, бо працюють на місцевому паливі, їм не потрібне дефіцитне пальне. Це найкращі трактори в світі. Великій Німеччині потрібен цукор! Багато цукру! І його повинні дати ці землі, завойовані відважними солдатами фюрера. Тепер ви маєте трактори! І ви мусите по-справжньому оцінити цю турботу німецьких властей. Трактори зорють землю, а ви мусите її обробити і дати Німеччині хліб, цукор, картоплю! Ще раз нагадую, що ви маєте чудові трактори і вам буде легко працювати. І всі ви мусите забути свої природжені лінощі.

Комендант махнув білою рукавицею, і трактори, надривно чахкаючи моторами, викидаючи кудлаті пасма диму, зрушили з місця і відразу ж забуксували. Комендант зіскочив з фаетона, підбіг до тракторів, оглянув плуги і розгнівано почав кричати на водіїв. Перекладачка голосно, так, щоб всі чули, повчала трактористів:

— Пан комендант обурюється! Ви дуже глибоко загнали плуги в чорнозем. Ви не трактористи, а нетіпаки!

Люди оточили безсилі машини, тихо перемовлялися між собою:

— Не тягне німець!

— Пчихає!

— На таких тракторах можна лише грядки волочити. Розгублені трактористи похапцем засипали дубовими кругляками розжарені баки, поглядали на пристрої, чекали, коли «ганомаги» наберуться сили. Штарк став на підніжку фаетона, гукнув людям:

— Всім працювати! Тракторам продовжувати оранку! Потім сів у фаетон, наказав кучеру: «Поїхали!»

За три дні «ганомаги» пошкрябали площу, відведену під цукрові буряки, і за наказом коменданта переїхали в інше село. Нарешті посіяли буряки. Минув тиждень — площа лежала чорна, а після дощу почала вкриватися бур'янами: насіння не зійшло. Приїхав комендант Штарк, як навіжений бігав по плантації, кричав на Саченка:

— Це саботаж! Диверсія! Шкідництво! Ви всі комуністи і більшовики! І ви все робите наперекір моїм наказам. За цей злочин винні будуть розстріляні!

— Пане комендант, — виправдовувався Сачеико, — що я міг зробити? Насіння цукрових буряків привезли з району. Ви наказали сіяти. І я посіяв. А насіння непридатне. І я тут не винен, бо і в інших громадських господарствах цукрові буряки не зійшли. Приходили люди — скаржились.

Комендант притих, бо Саченко казав правду. Тепер треба було пересівати площу. Повідомляли із гебітскомендатури, що насіння мало прибути з дня на день.

Штарк сів у фаетон і сердито почав щось говорити перекладачці. Віра Миронівна, вислухавши його, сказала Саченку:

— Пан комендант каже: якщо вчасно не одержите насіння, доведеться сіяти просо.

Саченко глянув услід фаетону і розвів руками:

— Отак, добрі люди, виходить! Хотіли пригостити німців цукром — не вийшло! Не зійшло капосне насіння! Тепер давайте хоч просо посіємо…

Нарешті прибуло насіння цукрових буряків. Плантацію пересіяли, і на ній зазеленіли рівні рядки. Після рясних дощів посіви почали глушити бур'яни. І поліцаї щодня виганяли людей на поління.

На Берегових, як на родину фольксдойчів, накази коменданта Штарка не розповсюджувалися. Мати, Галя, Галина Іванівна одержали аусвайси і працювали у вишивальній майстерні. А Вовчина мати щодня повинна була ходити на поле. Особливо докучали буряки. А тут ще повернувся в село син колишнього куркуля Панас Дереза, засуджений років три тому за крадіжку. І Вовчин батько виступив свідком на суді, бо він в ту ніч вартував на току і на гарячому спіймав крадіїв. Дереза влаштувався працювати в поліцію і тепер наглядав за полільницями. Вовка теж ходив на поле, допомагав матері — одній їй норму виконати не під силу. Якось Дереза прийшов на ділянку, де працювала Вовчина мати, знайшов кілька невиполотих бур'янин, грізно запитав:

— Чиї це рядки? Хто так поле, що весь бур'ян лишається на місці?

Дереза тут же на полі при всіх вперіщив Вовку нагайкою. Хлопець звився, ледве не плакав від образи та безсилля. Мати кинулася до сина, але Дереза так ударив її чоботом, що вона впала на землю.

Коли поліцаї відпустили Вовку, він витер рукавом обличчя і, не тямлячи себе від гніву та сорому, крикнув Дерезі, який засовував дротяну нагайку за широку халяву німецького чобота:

— Злодій! І твій батько — злодій! І весь твій рід — злодії!