Чтение онлайн

Поліцай потемнів від гніву, промовив до своїх:

— Ви чули, хлопці, що сказав цей вилупок? Він назвав мене, німецького службовця, злодієм! І образив мого батька. За образу цьому зухвальцю треба ще дати!

Поліцаї знову схопили Вовку, кинули на землю, і Дереза люто почав шмагати хлопця дротяним нагаєм.

— За злодія! — видихнув він. — За батька! За образу мого роду! На! Одержуй! Ти з моїх рук живим не випорснеш!

Поліцай відшмагав Вовку, ткнув його важким німецьким чоботом під бік, прохрипів:

— Ставай на коліна! Чуєш! Проси при всіх пробачення, бо кожен день битиму, поки не засічу до смерті! Я тобі покажу, на що наш рід здатний!

Вовка лежав нерухомо, на штанях густо виступила запечена кров. Поліцай плюнув на Вовку, хрипло сказав:

— Завтра щоб був на роботі!

Наступного ранку побитий Вовка ледве плентався на поле. Посічене тіло боліло, а треба було нагинатися, полоти буряки. Юрко теж пішов з товаришем, вирішив допомогти йому виконати норму. Узяв сапу, вузлик з харчами, баклагу з водою. По дорозі на поле спитав Вовку:

— Навіщо було чіпати того поліцая?

— Не витримав, — глухо відповів Вовка, — він мене при всіх нагайкою… І матір ударив. Я йому ніколи цього не подарую!

Вовка оглянувся навколо, чи нема нікого поряд, і затято проказав:

— Уб'ю я цього Дерезу! У мене в каменоломнях прихована зброя. Пристрелю і піду в партизани. А до грудей записку приколю: «Це тобі помста за знущання. Володимир Карпенко».

— А мати? — запитав Юрко. — Ти подумав про матір? Уб'ють її фашисти і хату вашу спалять. Тут треба інакше діяти.

Вовка безпорадно дивився на Юрка:

— Так що ж мені робити? Засіче мене поліцай до смерті. А на коліна я перед ним ніколи не стану!

— Не засіче!

— Думаєш, тебе злякається? Чекай! Поліцаям все дозволено. Уб'є — і нема кому скаржитися!

— Тут треба похитрувати.

— Як?

— Кинеш кашкета на березі Прип'яті, отам, де вир, а сам — у партизани. А поліцая не треба чіпати, бо ти ж сам розумієш, що на тебе підозра впаде.

— Це ти добре придумав, — блиснув очима Вовка, — після цього ніхто до матері не причепиться. І в партизани прийду зі зброєю. Є в мене німецький автомат, гранати. Тільки, Юрку, — очі Вовки погасли, — є ще одна заковика. Не можна мені зараз в партизани податися.

— Чому?

— Та як тобі сказати, — зам'явся Вовка, — не маю права про це розповідати. Лейтенант заборонив. Не можна мені без його дозволу піти з села…

Сонце піднялося над Самусевим лісом, зачепилося за кошлате верхів'я дуба. Уже час би й на поле прийти, а Вовка ніяк не може швидше — болить посічена спина.

Юрко допомагав Вовці та його матері, яка вдосвіта вийшла в поле — намагалася виробити норму, щоб врятувати сина від шомполів.

У обідню перерву до Вовки прибігла Галинка, співчутливо глянула на хлопця, порадила:

— Ти ж гляди не заводься з Дерезою! — І тихіше додала: — Параска Грищенкова чула, як він нахвалявся, що, поки не станеш перед ним на коліна при людях, катуватиме.

— Не стану я перед ним на коліна, — відповів Вовка, — хай краще засіче до смерті.

Галинка жалісливо поглядає на хлопця, їй хотілося порятувати його, але нічого не могла порадити. Дівчина розв'язала вузлик, підсунула до Вовки житні коржики:

— Покуштуй, сама сьогодні напекла. І ти, Юрку, пригощайся. Спасибі, що прийшов Вовці допомогти, не злякався поліцаїв.

Перед заходом сонця Дереза з Моцаком прийшли приймати роботу. Дереза, минаючи інші ділянки, поспішив до Вовчиної.

Оглянув виполоті рядки, сердито запитав Юрка:

— А ти чого тут?!

— Прийшов товаришу допомогти,

— Значить, помічник знайшовся! Зрозуміло! А ти свою норму зробив? Де твоя норма?! Ти чого на роботу не ходиш? За це зразу належить десять шомполів. І тобі, І твоєму дружку, що замість того, щоб працювати, помічників шукає.

Дереза гукнув Моцака, що загаявся біля жінок:

— Пане Моцак, ходіть сюди! Тут знову є робота! Поліцай висмикнув з-за халяви німецького чобота нагай, махнув ним кілька разів у повітрі, насмішкувато зиркнув на Юрка.

— За невихід на роботу, — злорадно озвався Дереза, — належить… І я певен, що після цього ти, хлопче, трохи порозумнієш і не будеш сунути носа в чужі справи. Завтра бери ділянку і виконуй норму.

До Дерези підійшов Моцак:

— Що, знову норму не виконав?

— Помічник знайшовся, — поліцай показав на Юрка. — Допомагає! А сам на роботу не ходить! Бери його, Оверку, та клади на землю.

— Не маєте права, пане Дереза, — відрубав Юрко, — ні примушувати мене ходити на роботу, ні карати.

— Овва! — вигукнув поліцай. — А ти хто?

— Я фольксдойч! — відповів Юрко. — Представник німецького народу! І до мене ніхто й пальцем не має права доторкнутися, бо я є представник вищої раси. І ви, пане Дереза, про це мусите знати.

— Хто-хто?! — перепитав Дереза.

— Фольксдойч, — у мене є право не працювати.

— Фольксдойч! — здивовано вигукнув Дереза. — Який же ти німець, коли я знаю твоїх батька і матір?

— Мій прадід, — гордовито промовив Юрко, — був чистокровний німець. І я маю відповідні документи. Пан Маєр на підставі цих документів та за заслуги перед рейхом і видав мені посвідчення про належність до німецької нації. Гляньте на посвідчення, підписане штандартенфюрером паном Маєром.

Юрко дістав з кишені цупкий папір, подав поліцаю:

— Прошу вас, пане Дереза, прочитати і пересвідчитися, що я кажу правду. Мої слова може підтвердити старший поліцай пан Скрипаль.

Дереза прочитав і мовчки, навіть не глянувши на Вовку, пішов з поля, за ним поплентався Моцак. Юрко почув, як Дереза казав своєму напарнику:

— Сам Маєр документ підписав! Хто б міг подумати, що Берегові — німці.

Юрко три дні ходив на поле, допомагав Вовці та його матері. Через день, як закінчили поління, до Вовки прийшов поліцай і наказав іти засипати глибокі колії, вибиті чорними фургонами. Юрко теж вирішив попрацювати, сподіваючись, що пощастить розгадати таємницю фургонів. Тільки даремні були ті сподівання. Машини просувалися вулицею, їх кузови були глухо закриті брезентом, з-за того брезенту не долинало жодного звуку.