Чтение онлайн

Нарешті настав четвер, Юрко знайшов у коморі старі чоботи, кинув їх у торбу і пішов до шевця Семена Яхна. Той жив на горі, далеко від Прип'яті, під заповідним Самусевим лісом.

Колись пан Хоткевич часто полював у цьому лісі. І неподалік майстри вимурували з червоної цегли будиночок. Після революції його віддали багатодітному наймиту Семену Яхну. Він виростив із своєю дружиною тіткою Мотрею десять синів і дві дочки. Сини Семена Яхна мали нахил до техніки — стали першими сільськими трактористами і розорали на полях предковічні межі. Дочки пішли у науку, закінчили медичний інститут, працювали в районній лікарні. Тепер і сини, і дочки старого шевця на фронті.

Юрко зайшов у будинок. Під вікном на низенькому стільчику сидів швець, тримав на колінах чобіт і прибивав штифтями підошву. Юрко привітався. Швець кивнув головою на хатину, показав молотком на двері:

— Заходь, хлопче, там тебе чоловік чекає.

Юрко прочинив двері і опинився у просторій світлиці. Троє вікон були завішані фіранками, і в кімнаті стояли сутінки.

— Проходь, Юрку, — почувся голос Вершини. — Потрапив я був у засаду, як миша в пастку. Три дні чекали поліцаї і дочекалися! Доручили німці Скрипалю ловити мене, і він постарався! Добре, Юрко, що ти нагодився… Стріляєш влучно. А господар явки загинув, убили його поліцаї. І мій напарник поліг. Хотів відбити мене в поліції, ішов за ними назирці, двох поклав на березі Прип'яті, і його Риженко поранив. Так він, щоб не потрапити до гестапівців, кинувся в річку і потонув.

Юрко стояв посеред хатини, широко розкритими очима дивився на Вершину. Він ще ніколи не бачив його таким схвильованим, знервованим і навіть трохи розгубленим.

— Як же фашисти довідалися про явку? Хто її видав? Знайшли зрадника? — нарешті спитав хлопець.

— Консул постарався! — відповів лейтенант. — його робота! Просто не знаю, що й думати! Про цю явку знали лише довірені люди!

— Як же він міг дізнатися про ваш прихід на явку? Ви самі Іване Петровичу, сказали, що про прихід знали лише довірені люди. Може, вам лише здається, що це робота Консула? Звідки він міг довідатися? Чи, може… — Юрко спіткнувся на півслові і ніяково поглянув на Вершину.

— Ти хочеш сказати, — продовжив думку хлопця лейтенант, — що цей Консул теж затесався між довірених осіб? Чи не так?

— Так..

— На війні всяке буває,— погодився Вершина, — і я все передумав. Ні, нема серед довірених осіб Консула!

— Чому ви так вважаєте?

— Сам подумай! Чому ж тоді він не повідомить Маєра про таємницю Зоряної кімнати, чому він не видасть розвідників, які прибули з Великої землі, чому він не повідомить Маєра про діяльність фольксдойча Юргена Берга? На це може бути лише одна відповідь: Консулу нічого про це не відомо.

— А може, його взагалі не існує,— подав думку Юрко, — не може ж він діяти і не залишати ніяких слідів.

— Ні, Консул існує. Маєр дзвонив з Зоряної у гестапо, доповідав якомусь фон Лау, що саме цей агент попередив Скорпіона про мою появу на явці. На підпільній квартирі поліцаї влаштували засідку, але невідомі злочинці відбили арештованого і разом з ним безслідно зникли.

— Та хто ж такий Консул? — дивувався Юрко. — Не має ж він шапки-невидимки?

— Загадали нам загадку гестапівці. Думаємо, думаємо, а розгадати ніяк не можемо. І справді, цей Консул як у шапці-невидимці ходить. Це ти влучно сказав. Можливо, й справді гестапівці запустили до нас свого агента-невидимку. А я, кажучи правду, й про таке не раз міркував. У мене, Юрку, з цим Консулом свої особисті рахунки. Ніхто мені не завдав стільки лиха, як цей шпигун. Ти знаєш, що Маєр улаштував у Зоряній свою спальню, а кабінет його тепер знаходиться в лівому крилі палацу. Прослуховувати це приміщення в нас нема можливості. Зараз Зоряна більше мовчить, ніж говорить, бо Маєр в ній лише відпочиває. Але й тепер, бува, рибка ловиться… Маєр часом говорить із Зоряної по телефону або розмовляє зі своїми керівниками, які прибувають до шпигунської школи.

Якось він розмовляв із приїжджим гестапівцем про Консула. Всіляко вихвалював шпигуна, пригадував, як він ще в 1918 році вірою і правдою служив німецьким окупаційним військам. І за особливі заслуги був навіть нагороджений залізним хрестом. З цієї розмови мені й стало відомо, що Консул видав групу наших підпільниць, які діяли на ворожому аеродромі, і видав мою сімнадцятилітню дочку Люсю. Маєр вихваляв Консула, його кмітливість, пригадав, як він мешкав довгі роки на Васильківських Дачах і зумів не накликати на себе ніякої підозри. Консул діє й сьогодні. Тепер він викрив явку, а перед цим повідомив гестапівців про прибуття наших десантників. І вся група Максима загинула, полягли й наші партизани.

— Так Консул може видати й таємницю Зоряної кімнати, навести фашистів на підземелля, викрити й цю явку.

— У нашій роботі всяке може бути, — нахмурився лейтенант. — Хоча про такі провали й подумати страшно. Дуже вже у великій пригоді стала нам Зоряна. Ти навіть уявити не можеш, скільки вона приносить нам користі, а все завдяки скрині твого прадіда і твоїй, Юрку, кмітливості та спостережливості.

— А що буде, як Консул дізнається про підземелля?

— Не дізнається, — заспокоїв хлопця Вершина, — про таємницю Зоряної знають лише окремі люди, і всі вони надійні, перевірені. Так що за підземелля я спокійний. А от як вийти на Консула — не придумаю, хоча він давно мені в печінках сидить. Нема як до нього підступитися! — Вершина озирнувся довкола, запитав: — А як тобі ця світлиця подобається?

— Світлиця як світлиця. Вікна завузькі, мало крізь них пробивається світла.

— Малувато, — погодився лейтенант, — але ти уважніше придивися до стін.

Хлопець уважно оглянув стіни і помітив на них мідні зірочки, такі ж, як у Зоряній кімнаті, густо замащені крейдою; лише стеля була чистою, на ній не було жодної блискітки.

— І тут зірочки! — вражено вигукнув Юрко. — От дивина! Ніколи б не подумав, що в цьому будиночку теж в Зоряна кімната. А чи є тут підземелля?

— Є й підземелля; правда, не таке велике, як під палацом, але теж досить пристойне. Звідси хід до Самусевого лісу. Метрів п'ятсот тягнеться коридор. З цієї світлиці можна зникнути безслідно, і ніякі гестапівці не впіймають.

— Що ще є в підземеллі?

— Опочивальні, невеличкі зали. Років дев'ятсот тому почали тут добувати камінь і по Прип'яті сплавляти в Київ. Камінь вибирали, а виробки лишалися. Пізніше в цих підземеллях ховалися від набігів кочівників, потім пани перетворили їх на свої скарбниці. Тепер і нам підземелля в пригоді стало.

— До палацу цей підземний хід не сягає?

— Ні, Юрку, звідси до палацу далеко.

— Іване Петровичу, можна мені на підземелля глянути, подивитися на ваші знахідки?

— Покажу тобі своє господарство, подивишся і на опочивальні, і на все інше. Тільки давай поговоримо про важливіші справи, заради яких я й викликав тебе. Ти пам'ятаєш, у щоденнику Сиволапа згадувалося про водозлив.

— Пам'ятаю, Іване Петровичу.

— Через той водозлив він пробирався в Рожеву кімнату, у приміщення, де є портрет Червоної Красуні, навіть в ліве крило палацу, туди, де нині розмістилася шпигунська школа. Так?

— Так, але ви й самі все це знаєте, то навіщо мене розпитуєте?

— Знаю, та не все. Ти якось розповідав, що через цю трубу ви проникали з яру в парк. От це мене й цікавить. Чи можна зараз пробратися в парк через цю трубу?

— Треба подивитися. Там німці доти будували.

— Я попрошу тебе цієї ночі провести мене до водоспуску. Зможеш?

— Звичайно.

— Домовилися. О першій годині ночі зустрічаємося біля Мавриного дуба. Я буду не сам, так ти не лякайся, як побачиш на умовленому місці ще одну людину. На всякий випадок візьми пістолет. Обов'язково одягни шапку, чоботи, піджак. Є ще одна справа. Її теж треба вирішувати. І, може, гуртом щось придумаємо. — Вершина підійшов до етажерки, взяв на ній темний сувій, розгорнув його на столі.— Пам'ятаєш, як я передав тобі документи, що ніби твій прадід Пауль Берг був виходець з Східної Пруссії, працював по найму в пана Хоткевича? Так Пауль Берг сйравді перебудовував палац, доводив до ладу підземні переходи, обладнав фальшивомонетню. А твій прадід був майстром по виготовленню хитромудрих замків, зірочок, блискіток, ромбиків. І Берг, і твій прадід приятелювали, довіряли один одному. І, може, у вашій родині є ключ до однієї таємниці.— Лейтенант розгладив потемнілий пергамент, поклав на нього німецько-український словник в цупкій коленкоровій обкладинці, поставив мідну чорнильницю і поволі вів далі: — Поглянь, — Вершина показав пальцем на темне кружальце, — це Зоряна кімната. Внизу під нею — квадратне приміщення. Це там, де ви з батьком натрапили па кулемет, гвинтівки, гранати. І далі коридор. Поряд закапелок, де пани прикували до стіни повстанця Тимофія Кушніра. Коридор йде до старої каменоломні. Ліворуч знаходиться кімната Червоної Красуні.— Лейтенант поволі веде пальцем по темному пергаменту і, дійшовши до кімнати Червоної Красуні, зупиняється. — Сюди ми проникли, — мовив Вершина, — а далі поки що дорога нам закрита. Хоча на пергаменті позначено ще багато приміщень і переходів. Ось тут, — він провів пальцем по пергаменту, — кам'яний коридор, який веде аж на Шляхетське болото. З кімнати Червоної Красуні можна потрапити в ліве крило палацу, де раніше знаходилися колгоспна контора, бібліотека, а тепер розмістилася шпигунська школа. У архіві Сиволапа згадується приміщення під назвою Будуар. Пам'ятаєш?