Чтение онлайн

— Звідки ти знаєш? Хто тобі про це розказував?

— Маєр. Серед десантників була молоденька дівчина, радистка, і вона загинула.

Галина Іванівна придивилася до шовку:

— Тут щось написано. Лесю, у тебе зір кращий, іди прочитаєш!

— «Група Максима потрапила в засаду. Ми вмираємо… Помстіться за нас. Надія Маленька, 2 травня 1942 року», — прочитала дівчина. — Тут ще по-німецьки щось написано, читай, Юрку.

Слова парашутистки були перекреслені навхрест хімічним олівцем, і на матерії крупними літерами було виведено німецькою мовою: «Русіше капут!»

Юрко ще раз прочитав слова Надії Маленької, згорнув парашут і поклав окремо. Потім оглянув решту. На них не було ніяких написів, лише у багатьох місцях шовк був прострелений кулями…

— Скільки? — запитала Леся.

— Дванадцять…

— І всі загинули?

— Всі…

— А хто така Надія Маленька?

— Десантниця. Я ж казав — радистка!

Галина Іванівна підійшла до мішка з борошном, на якому чорнів розпластаний чорний орел зі свастикою в розчепірених кігтях, бридливо запитала:

— А що це?

— Борошно. Маєр прислав.

— Що ж ви думаєте з ним робити?

— Як що? — перепитав Юрко — Хліб пекти. Людям дамо… У селі голод! Хіба ж ви не знаєте, як люди бідують?

— Як ти можеш? — сердито спитала Галина Іванівна. — На цьому борошні кров наших людей. — І вже — до доньки: — Нам треба переходити на іншу квартиру. Тут лишатися не можна! Ти сама подумай, гестапівці привозять до наших господарів парашути постріляних десантників. Наділяють їх борошном! Це страшно!

— Невже ти не розумієш, як ризикують наші господарі? — озвалася Леся.

— Це ти нічого не розумієш, бо молода. Подумай, що про нас люди скажуть? Село голодує, а тут отакі дарунки! Ти, доню, як хочеш, так і думай, але треба шукати іншу квартиру. Нас і дід Захарко запрошує, і Солодовники…

— Нікуди, мамо, я переходити не буду! Нечесно це, — відрубала дівчина.

— Ти думаєш, що кажеш?

— Я пам'ятаю, як нас прийняла Марія Федорівна, ставиться, як до рідних, а ми…

— Маєр до них, як до родичів, їздить. І Зіферт, гестапівець з Берліна, гостював.

— Так ти ж знаєш!..

— Люди в селі теж знають і все бачать!

Галина Іванівна не зважала на присутність Юрка, вдавала, ніби не помічає його. Хлопець розгублено стояв біля дверей, не знав, як йому бути.

Галина Іванівна міцно зав'язала вузол, виважила його в руці і сказала Юркові:

— Ми переходимо на іншу квартиру! А тобі я, хлопче, дам пораду: поки ще є час, забудь, що ти фольксдойч! Прийдуть наші… Далеко ти зайшов, хлопче! Кінчай своє приятелювання з фашистами! Люди на фронті гинуть, а ти з німцями дружбу завів. І з Лесею тобі краще не дружити!

— Мамо! — вигукнула дівчина, — як тобі не соромно? Чи ти забула, як Юрко тебе хвору від смерті врятував?

— Я кажу правду!

Юрко не став сперечатися з Галиною Іванівною, швидко склав у брезентовий мішок парашути, засунув його в куток. Парашут з листом, десантниці поклав у кошик і пішов до Кравця, щоб показати йому останній лист радистки.

Кравець сидів у світлиці, перед ним лежала розгорнута книга, у кутку блимала лампадка. Він щось писав, вірніш, переписував з невеличкого клаптика паперу на аркуш із учнівського зошита.

— Проходь, Юрку, — запросив Кравець, ховаючи папірець і недописаний аркуш, — що там у тебе?

Юрко дістав парашут, показав Кравцеві. Той одягнув окуляри, довго дивився на нерівні букви.

— Полягла група Максима, — зронив сумно. — Стала жертвою підступної зради. Тепер мусимо виконувати завдання без їхньої допомоги. Зараз я перепишу цей лист, а парашут хай побуде у вас. Не кинеться за ним Маєр, то виріжеш цей шматок шовку і принесеш мені. Треба переслати рідним Надії Маленької.

Переписав на папір слова радистки, почекав, поки просохло чорнило, і сховав його в шухляду стола. Потім запитав Юрка:

— Більше ніяких новин?

— Староста приходив. Казав, що на комсомольців списки складають. Вимагав, щоб і мати подала.

— А вона що?

— Відмовилася! Відповіла Щупаку, ніби в майстерні нема жодного комсомольця.

— Все зрозуміло. Завтра зранку приходь з матір'ю до мене. Тут зволікати не можна. Зараз, Юрко, побіжи до Івана Гончара і скажи, щоб він негайно був тут.

— Іван же на роботі!

— Ні, він дома, — Саченко дозволив йому три дні побути дома.

Іван справді порався на подвір'ї. Побачивши Юрка, аж засяяв.

— Просив Кравець, — почав Юрко, — щоб ти зараз прийшов до нього.

— Ходімо!

Через село посунули важкі, незграбні фургони, черкаючи бортами за тини та огорожі, заповнюючи вулиці ядучим газом. Хлопці дали дорогу машинам, в кабіні яких сиділи непорушні, ніби дерев'яні, есесівці.

— На Митрик посунули, — озвався Іван, — там фашисти полігон влаштували.

— Що ж вони там роблять? — запитав Юрко.

— Своїх солдатів навчають, я якось з лісу, з верхів'я дуба, дивився на цих фашистів, як вони верби над шляхом підривали. Підповзе до верби, підкладе під неї вибухівку — і хода. А верба — у повітря.

— Слухай, Іване, — притишивши голос, почав Юрко, — у нас староста був, попередив, що фашисти списки на комсомольців складають. І ти в тих списках, і Надя Цимбал. Так вам треба зійти поскоріше з села. Фашисти щось лихе затівають.

— Звісно, лихе, добра від них не жди! Мабуть, у Німеччину хочуть вивезти?

— Не знаю, Щупак нічого певного не казав, але радив всім комсомольцям зійти з села і хутчіше!

— Куди ж ти зійдеш? У лісі без харчів довго не висидиш! Нема нам чого лякатися тих списків. У нас півсела комсомольці. Не будуть же всіх підряд розстрілювати. Дурний той Щупак, як глек, він від горілки з глузду з'їхав. Таке часом верзе…

— Що ж він верзе?

— Приходив на тому тижні до моєї прабаби Вівді і розпитував про всяку чудасію.

— Про яку?

— Смішно казати… Розпитує бабу Вівдю, чи нічого вона не чула про дівчину, яку звали Червона Красуня, і чи не було в нашому селі колись такої.

— Що ж відповіла баба Вівдя?

— Таке навигадувала, що й купи не тримається. Нібито й справді жила в селі така дівчина, Катериною її звали, і її знала бабина баба, бо на одній вулиці жили, разом на вечорниці ходили, в один день думали й весілля відгуляти, але пан забрав Катерину в горниці. Її наречений пішов у повстанці, заходився панів колошкати.