Чтение онлайн

— Ні, Олеже. — Ліз ніби вгадала думки Олега. — Ні, я не зрадниця, я тебе дуже кохаю, і я краще помру, аніж відпущу тебе до лісу.

Мати несподівано нагнулася. Вона знала Олега краще за всіх на світі. Вона витягнула з-під стола мішок.

— А це навіщо? — запитала вона.

Ліз досягла своєї мети. Про неї забули.

Вона піднялася, закутуючись у куртку, пошукала скинутий черевик.

— Що це? Ти хочеш мене вбити? Ти мене конче вирішив вбити! — Мати доводила себе, викликаючи гнів.

— Я пішла, — сказала Ліз. Але ніхто не звернув на неї уваги.

Бурхлива сцена ще не закінчилася, коли на шум заглянув Старий. Він дізнався, у чому справа, і сказав:

— Я підозрював, що ти придумаєш щось подібне. Тільки в тебе нічого не вийде, ми з Сергіївим домовилися чергувати сьогодні біля частоколу, а тебе від чергування звільнити. Так що ми б все одно помітили. Ет, дурість людська...

— Це не дурість.

— Це не дурість, це егоїзм, — сказала мати.

— А ти знаєш, Ірина права — це егоїзм.

— Я не для себе...

— Ти для себе! Ти для себе хочеш бути героєм, ти для себе хочеш принести на руках Мар’яну, чи приволокти на спині Діка.

— Ви нічого не розумієте!

Олег вибіг з хижки як був, ув одній сорочці. Було холодно, він сидів на колоді, йому не хотілося повертатися, і він усією шкірою відчував, як за ним слідкують — слідкують з хати. І Ліз, і мати, і Старий, і Сергіїв. І ніхто йому не вірить.

А там, в лісі, вони чекають на допомогу...

Було зимно, дуже хотілося закутатися і заховатися, але ж не йти додому. І зрадницька уява почала малювати картини того, як Мар’яна з Діком сидять в гостях у експедиції і сміються, і ласують різними стравами... Це була не його думка, її придумала Ліз, але думка виявилася дуже зручною, і було важко їй не піддатися.

— Олеже! — закричала мати з дверей хати. — Йди спати, застудишся!

Довелося йти, і так все селище слухає.

Олег не розмовляв з матір’ю, вона теж мовчала.

Він заліз у ліжко, і ліжко, як на гріх, все ще пахло Ліз. Її тілом і тією травою, якою вона намастила долоні.

Олег хотів думати про Мар’яну і, засинаючи, викликав з пам’яті її образ. Це було солодке відчуття, але коли він заснув, йому снилося, що він обнімається з Ліз, і він нічого не міг вдіяти з собою уві сні, хоча розумів, що це неправильно.

Наступного дня Казик почав вирубувати сходинки в корі дерева. Це була втомлива, марудна робота, до того ж Казик і Дік, що підміняв його, були голодні.

Казик за перший день вирізав сходинок на метрів двадцять униз, до відламку сука, що стирчав зі стовбура. Відламок був міцний. Казик обрізав жолобом довкола кору так, що можна було закріпити за відламок мотузку.

Наступний день пішов на те, щоби вирубати сходинки ще на тридцять метрів донизу. Дік міг би спуститися, як і Казик, сходинками, але Мар’яну потрібно було страхувати мотузкою, бо вона найслабша. Мар’яна просила, щоб вони залишили її на дереві і спускалися без неї, а вона дочекається, поки вони сходять за допомогою, але Дік відмовився це зробити. Він сказав, що може таке статися, що ніякої експедиції немає або вона вже відлетіла. Тоді доведеться повертатися додому — отже, Мар’яні доведеться жити одній на дереві, можливо, десять днів, можливо, два тижні. А за цей час, як сказав він, Мар’яна може перетворитися на скелетик. Він мав рацію, Мар’яна з ним більше не сперечалася. Коли вона вмовляла хлопців залишити її, вона боялася, що вони піддадуться на її палкі умовляння і залишать одну — а вона би померла від страху й самотності.

Казик відшукав невеличкий отвір у стовбурі, вигнав з нього отруйну змію. Вийшла ще одна станція — місце, де можна було закріпити мотузку. Не вистачало ще трьох, чотирьох таких станцій, аби спуститися на землю — вона була ще дуже далеко.

На четвертий день Дік піднявся до залишків кулі, у хмару, і приніс звідти ще одну мотузку. На щастя, йому вдалося вполювати деревинного зайця, і вони сяк-так поживно поїли, а оскільки намучилися від голоду, то проспали годин із десять. Минула вічність відтоді, як вони залишили селище, а мета їхньої подорожі була майже такою ж далекою, як і першого дня.

Коли вони прокинулися, погода була дуже хороша і було далеко видно. Казик, перш ніж спуститися донизу, до своєї роботи, нагострив ніж, який зменшився удвічі — так сточився. Потім Мар’яна намастила йому руки залишками мазі — пальці у Казика кровоточили і розпухли. Добре ще, що біль від укусу щелеп утамувався. Казик пішов на свій спостережний пункт дивитися у той бік, де повинен бути табір експедиції. Він сидів там півгодини, але його ніхто не підганяв, бо всі розуміли, що хлопчик працює більше за всіх. Він дивився, поки не побачив, як піднімається блискуча кулька — це Павлиш летів на всюдиході на той берег озера. Тепер вони не сумнівалися, що знають, куди йти.

З другою мотузкою справи у Казика пішли швидше. Того самого дня він зумів прокласти дорогу метрів на п’ятдесят. Роботи залишилося ще на два дні.

Ці два дні минули тоскно і нецікаво. Мар’яна часто ходила на пункт спостереження і чекала, коли щось підніметься над берегом озера. Вона бачила, як Павлиш із Клавдією полетіли на той берег озера — до золотої гори. Це була перша мандрівка Клавдії по планеті. Вона була напружена і оживилася тільки тоді, коли побачила золоті самородки, вимиті потічком біля гори, і товсті, ніби блискучі канати, золоті й кварцеві жили. Павлиш теж був вражений цим видовищем. Йому захотілося викувати для Саллі золотий браслет, тільки у нього не було інструментів. Коли вони повернулися, Клавдія змусила його двічі пройти дезинфекцію — Павлиш бурчав, його втішали тільки гіллясті самородки, які він розклав довкола і милувався ними. Політ у гори знову довелося відкласти, а можливо, Павлиш підсвідомо знаходив справи, щоби відкласти його. Політ в гори був святом, ялинкою, навколо якої можна потанцювати. Але після свята завжди настають сірі будні. До того ж, він ніяк не міг залишитися наодинці з Саллі. Клавдія не випускала їх з поля зору. Саллі до цієї ситуації ставилася з гумором, до того ж, вона любила Клавдію і не хотіла її засмучувати.

А тут ще надійшов день народження Павлиша. Клавдія з Саллі постаралися на славу, накрили такий чудовий святковий стіл з тортом і свічками, що Павлиш був розчулений.

***

А Казик через два дні, нарешті, дістався до того місця, де за п’ятдесят метрів від землі стовбури розходилися пірамідою, звідси вже можна було спуститися без мотузки.

Гукнувши нагору, щоб не хвилювалися, він сповз на землю. Це було щастя — йди, куди заманеться. Земля була м’яка, по ній можна було бігати, стрибати і нікуди не впадеш. Казик побіг довкола стовбура, щоби пошукати торбину з їжею, скинуту минулого тижня під час катастрофи кулі, але не знайшов — чи хтось її потягнув, чи вона загубилася у підліску. Казик так відвик жити в лісі, що мало не утрапив в кігті до шакала, ледве від нього втік. Тікати від шакалів Казик не любив, але що поробиш, коли від ножа залишився жалюгідний недогризок, таким навіть шкіру шакалові не пропореш. Казику вдалося назбирати грибів, і він приніс їх нагору, на розсоху.

Наступного ранку вони почали спускатися униз.

Дік прив’язав мотузку до стовбура дерева, а потім Мар’яна, тримаючись за неї і впираючись ногами в неглибокі сходинки, спустилася до відламка сука і там зупинилася. Казик був уже нижче, на наступній станції. Потім Дік відв’язав мотузку і спустився сходинками до Мар’яни. Відпочивши, вона почала спускатися нижче, до Казика. Спускання на землю було дуже повільне; Мар’яна втомлювалася, а відпочинок над прірвою допомагав мало. З кожним метром її руки слабнули і ноги все більше тремтіли, вона не зізнавалася у цьому, але хлопці все бачили.

А тут ще уперіщив дощ. Струмені дощу хляскали по руках і голові, силуючись змити людей-мурашок з велетенського стовбура, і нікуди було подітися. Мотузка відразу набухла, стала важкою, слизькою, ноги погано трималися на східцях.

Залишалися ще дві станції.

Дік зверху кричав, щоб Мар’яна зупинилася і не йшла донизу, але їй було несила стояти, розпластавшись під струменем, що хлюскав її, намагаючись змити, і вона продовжувала спуск. Дівчина проминула передостанню станцію, залишалося ще метрів тридцять-сорок, а там вже стовбур робився ширшим і спускатися стало спокійніше.