Чтение онлайн

Диск стояв схилившись, торкаючись боком снігового поля. Снігова льодяна шапка прикривала його вершечок.

Павлиш різко підняв всюдихід і кинувся до корабля.

Вистрибнувши зі всюдихода, він згадав, що не повідомив на станцію про відкриття, чим знову неприпустимо порушив інструкцію, але потім викинув цю думку з голови.

На боці корабля виблискував напис: “Полюс”.

Корабель не хотів пускати Павлиша всередину. Пасажирський люк був привідкритий, але дістатися до нього було неможливо — він виявився на висоті трьох метрів. Трап не змогли або нікому було його опустити. Вантажний люк заклинило під час падіння. Павлиш довго ходив довкола “Полюса”, наче кіт, якому пропонують напитися молочка із глечика з вузьким горлечком. Павлиш упіймав себе на думці, що не поспішає проникнути на корабель, боїться зустрічі з видовищем раптової, давно замерзлої смерті.

Водночас, хотілося сподіватися... На що? І відразу ж Павлиш придумав відповідь: на те, що хтось залишився живий, зумів підняти планетарний катер і вийти у космос. Безглуздість цієї думки змусила досадливо поморщитися. Адже Павлиш чудово знав, що це за корабель, знав, що він давно зник безвісти. Останній зв’язок з ним був, коли він йшов у дальній стрибок зовсім в іншому секторі. Щось трапилося під час стрибка. Корабель з нього не вийшов. І зник безслідно, що буває вкрай рідко, раз на десятиліття.

Виявляється, корабель вийшов зі стрибка тільки для того, щоби безсило упасти у цих холодних горах. І звичайно, ніхто з нього не врятувався. З тієї причини, що якби вони запустили рятувальний катер, то змогли би дістатися до населеної планети. Цього не сталося.

Павлиш повернувся до себе на катер, згадав, що Клавдія, напевно, божеволіє — так давно він мовчить.

Якщо Клавдія і божеволіла, то вона чудово тримала себе в руках.

— Щось сталося? — запитала вона крижаним голосом, почувши Павлиша.

— Як тобі сказати...

Клавдія мовчала. Зв’язок працював бездоганно, Павлиш чув її швидке дихання.

— Я знайшов “Полюс”, — сказав Павлиш.

— Який полюс?

— Пам’ятаєш, ти мені казала про аномалію. Це не аномалія. Це космічний корабель “Полюс”. Може, ти чула, що він щез двадцять років тому?

— Ой! — долинув голос Саллі. Напевно, вона стояла поруч з Клавдією. Можливо, також хвилювалася, куди зник Павлиш. — А люди?

— Він загинув. Розбився, — сказав Павлиш. — Зараз я постараюся проникнути в нього.

— Почекай, — сказала Клавдія. — Ми не знаємо причини катастрофи.

— Він розбився, — повторив Павлиш. — Минуло двадцять років.

— Тоді немає чого поспішати, — сказала Клавдія. — Ми прилетимо туди разом. За інструкцією не можна йти одному.

— Я в скафандрі, — сказав Павлиш.

— Звичайно, Славко піде, — сказала Саллі. — Я би також пішла.

— Я категорично проти, — відрізала Клавдія.

— Вибач, — відповів Павлиш і відключив зв’язок.

Це була відкрита революція, бунт на кораблі.

Павлиш відкрив скриньку з експедиційними приладами. У катері повинні бути необхідні речі — мотузки, крюки. Обставини бувають такі несподівані, що вся технологія космічного часу виявляється безсилою перед шматком тросу.

Павлиш відразу відшукав ідеальне знаряддя, щоби проникнути на корабель, — реактивний рюкзак.

Усередині корабель добре зберігся. Він був немов заспиртований крижаним повітрям.

Павлиш повільно йшов коридорами корабля, заглядаючи в каюти. Його метою був пульт управління. Там повинен зберігатися бортовий журнал.

Каюти були порожні. Це було дивно: навіть коли більша частина команди перебувала в анабіозному відсіку, чергових на такому кораблі мало бути не менше сотні людей.

У каютах все залишалося таким чи майже таким самим, як на момент катастрофи корабля. Речі на місцях, але жодного трупа.

На кораблі летіли сім’ями. В одній каюті — Павлиш запам’ятав її номер: 44 — його раптом зворушила картина закарбованої миті. Там стояла дитяча колиска, біля неї розпочата пляшечка дитячого молока. Іграшки в колисці...

Павлиш вже переконався, що після аварії на кораблі залишилися живі люди. І йому потрібно було зрозуміти, що сталося з ними потім.

Павлиш відшукав пульт керування. Він сильно постраждав. Прилади управління були розбиті. В мертвому хаосі дивом здавався зелений вогник сигналу автоматичного зв’язку із Землею. Павлиш вимкнув його — мерехтіння вогника в мертвому кораблі мало зловісний відтінок.

У відсіку керування та в інших службових приміщеннях “Полюса” Павлиш нікого не знайшов. Не було і бортового журналу. Не було людей і у відсіку двигунів, який постраждав найбільше. Нарешті Павлиш дістався до анабіозного відсіку. Двері до нього були зачинені. Але Павлиш був готовий до цього. Він прихопив з катера різак.

Замок піддався досить легко. В анабіозному відсіку було темно — стіни тут, на відміну від інших приміщень, не були вкриті фарбою, яка світилася. Павлиш увімкнув ліхтарик шолома.

І тоді все зрозумів. Люди в анабіозних ваннах загинули разом з кораблем. Швидше всього, під час аварії одразу відключився енергоблок, і ті, хто залишилися живими на кораблі, не змогли запустити систему реанімації. Хоча, напевно, намагалися. Деякі ванни були відкриті, але врятуватися нікому не вдалося.

А потім розчини у ваннах замерзли, і ті, хто спали на момент загибелі “Полюса”, опинилися замурованими в прозорих крижаних глибах. І тут же, в переходах між ваннами, Павлиш знайшов тих, хто загинули за межами відсіку. У когось вистачило сили перетягнути їхні тіла сюди.

Павлиш не затримувався в анабіозному відсіку. Йому було там страшно. Можна бути дуже раціональною, тверезою і відважною людиною, і все-таки внутрішньо зіщулитися, відчувши за спиною, у крижаній тиші, уявні ледь чутні кроки і побачити раптом, як за склом анабіозної ванни, у мерехтливому світлі ліхтарика здригнеться повіка чи смикнеться в усмішці рот людини, яка загинула двадцять років тому.

Павлиш відступав до виходу, побоюючись обернутися спиною до кладовища “Полюса”. А коли зачинив за собою двері відсіку, довго стояв, притулившись спиною до стіни коридору, і чекав, коли перестануть тремтіти ноги.

Потім він пішов до виходу, який виявився дуже далеко. Павлиш йшов, прискорюючи кроки, тільки одного разу зазирнув у відчинені навстіж двері якогось складського приміщення, оскільки його здивував розгром всередині — наче якісь дикуни чи тварини дісталися до ящиків і пакетів, порозкидали їх по підлозі, розкрили невміло, пазурами чи кігтями, смакували страви і викидали їх, якщо не подобалися. Такого не могли зробити члени екіпажу, навіть у миті страшної нужди, хоча б тому, що знали, як відкриваються банки... Отже, в кораблі хтось був після того, як останні люди загинули чи покинули його. Пояснення цьому не було, пояснення потребувало існування на планеті достатньо високоорганізованих тварин чи навіть первісних людей. А Павлиш як біолог був абсолютно впевнений, що вищих тварин на планеті немає. І лише коли він відійшов на кілька десятків метрів від розгромленого складу, проста і переконлива думка прийшла в голову. Підсвідомо він раніше відганяв її від себе: люди умирали на замерзлому кораблі поступово, один за другим, і останні, чи останній, розчавлені безнадією та жахом, збожеволіли. І умираючий безумець, не усвідомлюючи, що робить, приповзав на цей склад, бо смерть вперто не забирала його...