Чтение онлайн

...Клавдія піднялася. Щось незрозуміле тривожило її, якесь невмолиме бажання діяти. Вона не могла більше працювати. Вона навіть не могла думати про роботу.

Вона підійшла до плити, хотіла зварити каву, налила воду, але потім передумала.

Вона пішла в перехідний відсік і одягнула скафандр.

“Я вийду, — повторювала вона собі, — я вийду на хвильку, дійду до лісу. Зрештою, чому я повинна тижнями просиджувати у цій тюрмі?”

Якби на станції був ще хтось, крім неї, вона ніколи б не вийшла. Зараз нікого поруч не було. І ніхто не побачить її. А тому можна уявити собі, що не побачить і невмолима Клавдія Сун. Немає її, Клавдії, вона теж полетіла в гори. І виходить в ліс не вона, а те нелегальне, неусвідомлене і взагалі неіснуюче єство Клавдії, над якою вона не має жодної влади.

Клавдія перевірила, чи герметичний перехідний відсік — усі пункти інструкції виходу вона виконувала точно, — і вийшла у ліс.

Досі вона, звичайно, вже бувала за межами станції — у справах. Чи допомагала скауту вивантажити проби, чи піти у планетарний катер. Але вона жодного разу не була в лісі. І коли Павлиш напівжартома і дуже обережно умовляв її піти туди з ним, вона сухо відмовлялася, даючи зрозуміти, що несерйозними речами вона займатися не має наміру.

Клавдія перейшла галявину, озирнулася. Куполи станції та лабораторії дивилися услід, не схвалюючи її вчинку.

їй здавалося, що вітер, який колише листя, обдуває і її обличчя. Вона навіть провела рукавичкою по забралу шолома, перевіряючи його на герметичність. Усе було гаразд.

Вона вступила у ліс, вона йшла широкою стежиною, дивилася під ноги, щоби не помилитися і не наступити на якусь гидоту, бо її прогулянка лісом зовсім не означала примирення з ним. Це було випробування для себе — якщо б замість лісу перед нею був кратер вулкана, цілком можливо, у такому душевному стані вона спустилася б і у кратер.

Як це було не дивно, але Клавдія на кожному кроці бачила в лісі щось цікаве — чи сухий листок, чи химерно вигнутий корінь, чи рухи лишайників, — усе це вабило її своєю первісною красою і природністю, сплесками фарб, незвичністю форм... Клавдія зупинялася, одного разу навіть нагнулася, роздивляючись смішного смугастого жука на довгих лапках.

Жучок, побачивши Клавдію, піднявся на задні лапки і несподівано підстрибнув, та Клавдія не злякалася — вона подумала, що він схожий на маленького вертлявого песика, який хоче лизнути її в губи.

Милий жучок промахнувся, ображено загудів і полетів геть.

На щастя, Клавдія не знала, що отрута цього смішного смугастика хоч і не смертельна, але спричиняє глибокі невиліковні виразки, і зустрівши його у лісі, треба якнайшвидше утікати. Але Клавдія була у скафандрі, і їй нічого, звичайно, не загрожувало.

Посміхаючись до гарного жучка, Клавдія провела його поглядом і хотіла вже повертатися, та побачила попереду квіти.

Квіти — рідкість на планеті, тут царство простих рослин. І найчастіше квіти — насправді не квіти, а інші істоти, навіть не обов’язково рослини.

Клавдія зупинилася на невеличкій галявині. У центрі була яскрава смарагдова трава, вона виблискувала, наче була намазана жиром; ближче до дерев, під склепінням густих гілок, ховалися ніжні безпорадні кульки — кульбабки, тільки значно менші за земні та ніжніші.

Коли Клавдія підійшла до кульбабок, вони заколивалися на тонесеньких стеблинках, відхиляючись від вітру. Це були кульбабки для Дюймовочки.

Клавдії страшенно захотілося дмухнути. Дмухнути, щоб вони полетіли білими пушинками.

Цього не можна було робити. Клавдія навіть озирнулася — чи не підглядає хтось за нею, не бачить її злочину?

Ліс був тихий і спокійний.

Клавдія трішки, на кілька сантиметрів, усе ще усміхаючись, припідняла забрало шолома і дмухнула.

Білою хмаркою пушинки знялися у повітря, закрутилися, кидаючись навсібіч.

Кілька невагомих пушинок торкнулися її обличчя, і Клавдія відмахнулася від цього холодного, лоскочучого дотику.

І відразу ж опустила забрало.

Дотики, хоч і були ніжними і нешкідливими, налякали і витверезили її. Вона рвучко випросталася.

Зелені стеблинки, на яких щойно були кульбабки, сховалися, як живі, під землю.

“Ідіотка”, — сказала собі Клавдія.

У носі свербіло — вона встигла вдихнути запах лісу, гнилий, важкий і чужий.

Зачудування зникло.

Клавдія озирнулася. Ліс стояв довкола насторожено, нерухомо, як ворог.

Вона не відразу збагнула, куди їй іти — була неприємна мить нерішучості. Потім поміж гілок блиснув дах купола — вона відійшла всього на п’ятдесят метрів.

Вона добігла до купола, зірвала з себе скафандр, кинула його в дезинкамеру, а сама відразу перейшла під душ.

Гаряча вода, що пахнула лікарськими травами, струменями била її в обличчя. Вона вмивала лице, ще і ще, усе більше зневажаючи себе. Їй здавалося, що ніжні дотики пушинок уже нічим і ніколи не вдасться змити.

Навіть дитина з селища ніколи б не підійшла до кульбаб, а якщо би побачила їх здалеку, то розповіла би про це старшим, бо немає нічого гіршого, аніж наштовхнутися в лісі на гніздо снігових бліх. І дорослі відразу почали би спостерігати за тим, хто бачив це гніздо, — швидше за все, він заразився і приречений через півгодини чи годину втратити розум у шаленому приступі... Майже все селище пройшло через цей жах, дехто по кілька разів. І через це, коли минулого року приступ стався з Олегом, загинув Томас Хінд.

***

Щось Казику в лісі не подобалося. Він був рухливий, кипів життям і звуками — це буває влітку, але попереду, куди вів шлях, було значно тихіше. Можливо тому, що там станція, і люди налякали звірів? Казик прийняв цю версію і поспішив далі.

Довелося подолати завал — напевно, тут була страшна буря і на пагорбах ліс повалило. Ніж Казик тримав напоготові, рухався тихо, намагаючись бути непомітним і прошмигнути, як тінь. Але він затримався у цьому завалі, все одно тут не побіжиш, та й у трухлявих деревах найчастіше ховаються різноманітні, великі та малі, тварюки.

Здалеку Казик помітив обтягнуте павутиною житло чистоплюя і обійшов його. І одразу відчув зграю шакалів.

Від них далеко смердить у лісі — вони нікого не бояться і женуть здобич. Найчастіше вони нападають поодинці, вони невтомні та злі, але інколи збираються у зграю — така зграя напала минулого року на Діка з Мар'яною. Ось чому в лісі так тихо.

Нічого, сказав собі Казик, від вас ми втечемо.

Шакали також відчули Казика. Першого шакала він побачив, коли переходив галявину, і довелося йти повільніше.