Чтение онлайн

Шакал вийшов з хащі зверху, праворуч, і дивився спокійно, наче Казик його не цікавив, ніби він випадково виглянув з кущів і навіть здивувався: хто це шумить в лісі?

Але Казик знав, що тепер шакал не заспокоїться — він або загине, або уб’є Казика.

Добре, якби шакал був один.

...Другий шакал чекав Казика по дорозі. Як тільки він вибіг з кущів на рівне місце, шакал вже чатував на нього там, присівши на задні лапи, — біла шерсть дибки, чорна роззявлена пащека. Наче усміхається.

— З дороги! — вигукнув Казик.

Він знав, що шакалів не налякати, але так йому самому стало спокійніше.

Казик кинувся на шакала, який перегородив йому дорогу, але той ані ворухнувся, спокійно чекав на божевільну здобич, яка сама мчить у його пащеку. На зріст він був вищий за Казика, а коли піднімався на задні лапи, то й удвічі вищий.

В останню хвилину, перед самим носом шакала, Казик вивернувся і устиг проскочити у кількох сантиметрах від страшних зубів, які вже готові були вхопити його за горло.

Казик перестрибнув через живий корінь і побіг далі. Позаду стукали кігті — шакал біг слідом, і біг, звісно, швидше за Казика. І як на зло, довкола були тільки сосни з м’якими прямими стовбурами — не залізеш, щоб відсидітися. Зрештою, від шакала важко відсидітися. Він може чекати і добу.

Казик біг і оглядався — за ним гналися уже три шакали.

Він почав бігти правіше, до берега озера, — може вдасться заховатися у воді. Казик не знав, чи вміють шакали плавати, але все ж сподівався: а раптом ні? Адже до станції бігти ще кілометр чи два — обов’язково наздоженуть.

Казик кинувся у найгустіші кущі, не думаючи про небезпеку звідти, але й це не допомогло: для шакалів ліани і гілки кущів були як трава.

Попереду вивищувався крутий пагорб. Казик з останніх сил кинувся до каміння і виліз нагору. Шакали, всі троє, оточили його сховище.

Казик дихав глибоко і часто — він підупав на силі за останні дні. Біля селища він би зміг втекти, але тут не втечеш...

Перший шакал почав лізти догори, відкидаючи кігтями каміння. Він піднімався повільно і впевнено. Шакали все роблять повільно і впевнено.

Коли морда шакала була вже біля ніг Казика, він ударив звіра ножем в горло. Горло — найбільш слабке місце у шакала. Але ніж натрапив на кістку. Шакал відскочив, ніби не чекав удару, але відразу поліз знову. Казик ударив знову, тепер вдало, перш ніж йому довелося зістрибнути з пагорба і втікати знову, бо інші шакали теж полізли до нього.

Тепер у Казика залишилося два ворога. А він був ще живий, ані подряпини.

Казик продовжував бігти вперед, і шакали знову наздогнали його біля великого м’якого блакитного дерева. Він вистрибнув на стовбур, але послизнувся, бо його вхопила за руку пекуча ліана-хижак.

У цю мить зуби першого шакала смикнули шкіру на плечі. Було дуже боляче.

Казик озирнувся і почав бити шакала ножем, ховаючись за стовбур, який вигинався, і шакалові вдалося ще раз вкусити Казика. Казик зрозумів, хоча від болю і розпачу думалося погано, йому не встояти, треба бігти, треба рятуватися.

І він побіг, виляючи між стовбурами...

І раптом вибіг на галявину.

На галявині спокійно, гордо і впевнено стояли справжні земні куполи — блискучі, сріблясті та непереможні.

***

Минула майже година після вдалої вилазки у ліс, а Клавдія досі не могла заспокоїтися. Чомусь почала протирати прилади, потім увімкнула пральну машину і поклала у неї білизну. Їй не хотілося, щоб поверталися Саллі та Павлиш, наче вона ще не була готова їх побачити. Потім вона переконала себе, що зголодніла, відкрила експрес-обід, але їсти передумала, і викинула його в камеру для сміття.

Вона намагалася не дивитися у вікна, але вони, немов навмисно, зустрічалися на кожному кроці, і ліс, хитрий та ворожий, підглядав за кожним її рухом.

Почало морозити. Клавдія не знала, що це — перший симптом укусу снігової блохи, але інстинктивно відчувала, що з нею відбувається щось погане, і це пов’язане з прогулянкою у лісі.

От-от мав піти дощ, посутеніло, темні хмари нависли над станцією. Хвороблива уява Клавдії малювала дикі картини — наче дерева зібралися навколо неї і зараз увірвуться всередину.

І коли з лісу вистрибнула, стікаючи кров’ю, мавпа і кинулася до станції, ведучи за собою страшних білих тварюк — саме такими вона побачила Казика та шакалів, — вона сприйняла це як спробу лісу напасти на неї.

Клавдія відразу ж відкрила шафу, вихопила анбласт — вона чинила за інструкцією, що передбачала захист станції від нападу диких звірів. Діяла вона швидко, механічно, долаючи страх і огиду.

Звірі, які напали на станцію, сплелися в клубок, і вона, навіть з полегшенням, збагнула, що у них свої справи: вони зводили рахунки — це продовження довічної боротьби за існування, і у якій мавпі, напевно, доведеться загинути...

Оскільки світло всередині станції було увімкнене, Клавдія не могла побачити деталі страшного поєдинку біля стін лабораторії. Вона подумала, що треба увімкнути камери, і, напевно, увімкнула б їх, але жінку вже лихоманило і нудило, і вона б не могла напевно сказати, чи здалося їй, чи ні, але в якусь хвилину вона побачила великі, смертельно перелякані, розумні очі мавпи, яка притиснулася до скла ілюмінатора. Темна, подряпана, скривавлена морда у відчаї ворушила губами, немов кликала на допомогу.

Налякавшись цього видовища, налякавшись морди білого звіра, що виникла поряд з мордою мавпи — усе це тривало одну мить, — Клавдія підняла анбласт, щоб вистрілити у цих чудовиськ, але її зупинило усвідомлення того, що пострілом вона розгерметизує станцію і чужа планета поглине її. Мавпоподібна істота помітила рух Клавдії і кинулася у бік.

Клавдії здалося, що в лапі у мавпи ніж, чи, може, це був довгий кіготь. Істота упала, звірі накинулися на неї. Видовище було мерзенним, кривавим, типовим для цієї планети, і Клавдія намагалася не дивитися, але дивилася, як у передгрозових сутінках, у спалахах блискавок ця істота — таке враження, що у неї не шерсть, а шматки хутряного одягу, — що за жарти у її уяви! — примудрилася вирватися з кігтів білих звірів і побігла, падаючи і піднімаючись знову, побігла від смерті, униз, до озера...

Скочуючись схилом до озера і втрачаючи останні сили, Казик досі бачив перед собою перелякані очі земної жінки, прекрасної, чистої, оточеної блиском земних, невідомих речей, яка цілилася у нього із бластера, і руки його страшенно боліли через те, що він у відчаї бив кулаками у вікно цього прекрасного будинку.

А шакали дерли його пазурами, наче бавилися, і гнали здобич до сірої води озера...

***

На “Полюсі” Саллі намагалася не відходити від Павлиша.

Він був понурий, майже не розмовляв, навіть обличчя змінилося.