Чтение онлайн

Завіса

Того ж та­ки дня, че­рез шість го­дин. За­ла у бу­дин­ку Во­ро­но­вих.

Горнов і Мак­сим.

Горнов. Так, ста­ло буть, ми з ва­ми в ціні зійшлись?

Максим. Де ж, мов­ляв, не зійшлись? Я ще й ро­та не вспів роз­зя­ви­ти, а ви вже й ціну пок­ла­ли, та ще й яку, мов­ляв, ціну. Але ж глядіть, чи не по­ми­ли­лись, бо я швець та­кий, що під зав'язь умію чо­бо­ти ши­ти, а вам, мо­же, тре­ба го­родсько­го?

Горнов. Ба ні, мені та­ко­го й тре­ба до шко­ли.

Максим. Те­пер вже по­ве­лось так, хоч би і у нас на селі: чо­бо­ти на дві ко­лод­ки, та ще й на шпильках, а я все на дратві. От що вже драт­ву, так нав­да­ку чи хто ви­су­че про­ти ме­не?

Горнов. Я хо­чу, щоб хлоп­ча­ки спер­шу нав­чи­лись ши­ти прості чо­бо­ти, а там вже кот­ро­му скор­тить го­родських чобіт, то не­хай сам до­би­ра спо­со­бу, як їх змай­ст­ру­ва­ти.

Максим. Еге! Не­хай вже, мов­ляв, са­ме до­ма­ди­кується!.. Я ще мав де­що вам ска­за­ти, та тільки не знаю, з яко­го бо­ку й по­ча­ти. Ще як ска­же­те: "От ста­рий, по­чав вже ви­га­ду­ва­ти".

Горнов. Що ж та­ке?

Максим. А те, що я ще зро­ду-віку не бур­ла­ку­вав, а оце, мов­ляв, вже ніби при­хо­диться по­ки­да­ти ста­ру… Там та­ко­го ре­пе­ту на­ро­бе, що не тільки в хаті, а й у подвір'ї, мов­ляв, бу­де тісно.

Горнов. Чо­му ж не взя­ти й ба­бу з со­бою?

Максим. Чи й справді? (Зрадів). Во­на у ме­не, Вла­ди­мир Пет­ро­вич, та­ка, що й хви­ли­ни без діла не сидіти­ме… Там та­ка працьови­та, що й ска­зать… (Сміється). А як ро­бо­ти не­ма, то зо мною сва­риться, а вже без діла не вси­дить….

Горнов. Знай­де­мо і їй діло. А за ціну пев­но що не бу­де­мо тор­гу­ва­тись?..

Максим. Та яка вже ціна без­зубій?..

Горнов. Ча­сом без­зу­бий кра­ще, зу­ба­то­го!..

Максим. Та во­но так… Це вже ви ме­не зовсім, мов­ляв, на світ на­ро­ди­ли! А то ж ска­за­ли ви мені ціну, а я зо­па­лу пог­нав­ся за грішми та й про ба­бу за­був. Оце ж і чу­дес­но. У ха­ту свою впус­ти­мо Матвія, тут у нас є та­кий бідо­ла­ха з двірських: дітей, мов­ляв, повнісінький запічок, а ха­ти дасть бог. Не­хай собі жи­ве, та хліб жує, та дво­ру дог­ля­дає.

Ті ж і Бо­рис.

Горнов. Ну, ти ж і спиш! Я вже з го­ро­да двад­цять верс­тов пробіг, а ти…

Борис. У ме­не го­ло­ва страх як бо­лить… Я й не ба­чу. (Чо­лом­кається з Мак­си­мом). Що ж, до­го­во­ри­лись?

Максим (усміхається). Вже, мов­ляв, і пе­чать прик­ла­ли.

Горнов (див­ля­чись на ча­си). Ого-го, по­ра їха­ти!

Борис. Чо­го ха­паєшся? Поснідав би…

Горнов. Скільки ще в те­бе тієї панської пи­хи, як по­див­люсь я на те­бе: без снідан­ку або без кофію не мож­на гос­тя відпус­ти­ти; і хоч би то­му гос­теві діла бу­ло, як ка­жуть, по зав'язку, а він си­ди та жди то­го кофію. У ме­не там діло ки­пить! Я ку­пив оце у го­роді мо­ло­тилку, і за­раз тре­ба ус­та­но­ви­ти її. Ну, у вас гарні по­ряд­ки: приїхав - усі па­ни і слу­ги сплять, двері відчи­нені, хоч і за­би­рай усе на во­зи та й ве­зи ку­ди хо­чеш.

Борис. Ми світом тільки по­ля­га­ли.

Горнов. Що це в те­бе такі чер­воні очі?

Борис. П'яний був.

Горнов. З яко­го по­би­ту?

Борис. Тад­же ж учо­ра був день на­род­женія батька.

Горнов. Ста­ло буть, ти ту­ди і не навіду­вав­ся?

Борис (за­со­ро­мивсь). Ні!..

Горнов. От так мо­ло­дець!..

Ті ж і Со­ломія.

Соломія. Па­ни­чу, по­жа­луй­те, вас ма­ма­шенька кли­чуть.

Голос за две­ри­ма: "Бо­рис!.."

Борис (гу­ка). Я за­раз! (До Гор­но­ва). Підож­ди ме­не (Пішов).

Горнов. А йдіть сю­ди, на хви­ли­ну, Со­ломія!

Соломія. Не хо­чу, бо ви за­раз поч­не­те роз­пи­ту­ва­ти, а мені за­ка­за­но мов­ча­ти. От єй-бо­гу, що прав­да!

Голос за две­ри­ма: "Со­ломія!"

Ось за­раз! (Побігла).

Максим (тим ча­сом роз­див­ляє порт­ре­ти, що ви­сять на стінах у зо­ло­тих рам­ках). Що то во­но: чи царі всі, чи ге­не­ра­ли?

Горнов. Хіба ж де­які з них вам ніко­го не на­га­ду­ють? Це ж Бо­рисів батько, а це дід, а той третій - ге­не­рал Су­во­ров.

Максим. Бач­те, я та­ки вга­дав, що ге­не­рал.

Горнов. Один же тільки ге­не­рал. А батько Бо­рисів тільки що ко­пи­тан, а дід йо­го, то й хто йо­го знає!.. Бач­те, це на йо­му ста­росвітський міліцієнний ка­за­кин. І до­ки цей дід ще не був у службі, то про­зи­вав­ся Во­ро­на, а як здо­був міліцієнно­го чи­на, так став вже про­зи­ва­тись Воронов! Ста­ло буть, при­че­пив хвос­ти­ка до сво­го прозви­ща.

Максим. Хвос­ти­ка? Навіщо ж то?

Горнов. Та­ка, бач­те, ма­буть, бу­ла по­ве­денція, все своє вже ду­же об­рид­ло, так хоч хвос­ти­ка чу­жо­го при­ши­ти.

Максим. Еге! Ну, а то ж жіночі пар­со­ни, хто во­ни? (По­ка­зує на пат­рет).

Горнов. Це ма­ти Бо­ри­со­ва, а це вже її ма­ти, ста­ло бить, баб­ка Бо­ри­со­ва. Ось бач­те, уб­ран­ня в неї вже просте, ста­росвітське: очіпок, намітка, плах­та.

Максим. Так, так!.. Ста­ло буть, во­ни не з так-то давнього коліна за­паніли?

Горнов. Баб­ка ця й до смерті жи­ла тут.

Максим. Та як же?.. Так… так!.. Я її пам'ятаю! Оце, ли­бонь, піде два­над­ця­тий чи пак три­над­ця­тий рік, як во­на по­мер­ла. Прос­та бу­ла лю­ди­на, зовсім прос­та, і по-панськи, мов­ляв, ані же тобі не вміла го­нор йти.

Горнов. Це бу­ла най­пер­ша по­рад­ни­ця і жалібни­ця Бо­ри­со­ва. Він зга­дує про неї з ве­ли­кою ша­но­бою.

Максим. Пам'ятаю, пам'ятаю!.. Усе, бу­ло, з ним няньчиться. Ко­неш­но, доб­ро­го чо­ловіка усяк доб­ром пом'яне. Ну, то я ж оце піду ла­го­ди­тись у до­ро­гу, до­ки ви тут.