Чтение онлайн

Горнов. Я не за­ба­рюсь.

Максим. То про­ща­вай­те до яко­го ча­су! (Вий­шов).

Горнов (один). Як то Бо­рис з своїми ста­ри­ми уладиться? Мо­ло­де ще хлоп'я, м'яке сер­це… Сте­ре­жеться свар­ки, як вог­ню, ду­має, що мож­на її об­ми­ну­ти! Та що це він так дов­го ба­риться?

Борис (ду­же стри­во­же­ний). Оказія, брат! Чуєш, ма­ти за­пев­няє, що буцімто я вчо­ра об'яснив­ся пе­ред Ізмай­ло­вою!

Горнов. Уд­рав шту­ку… Яка ж то Ізмай­ло­ва?

Бо­рис. Ти ж поз­на­ко­мив­ся учо­ра з нею і з її матір'ю… Бач, де­які гості ще спо­за­ран­ку учо­ра по­роз'їжджа­лись, а Ізмай­ло­ви зос­та­лись но­чу­ва­ти. От­же, як поїхав ти, у нас по­ча­лось бен­ке­ту­ван­ня; я якось не встерігся та й нас­мок­тав­ся… Ме­не-та­ки батько й ма­ти здо­ро­во при­му­шу­ва­ли. "Який ти,- ка­жуть,- муж­чи­на, що не хо­чеш пить?" Я і урізав. Мо­же, з п'яних очей і справді на­го­во­рив якої нісенітниці.

Горнов. А я ду­маю, брат, що це якась ма­ши­на.

Борис. Оце ще ви­га­дав.

Горнов. А ко­неш­но! Ти скрізь ба­чиш одні квіточ­ки та яс­не со­неч­ко. Ска­за­но: мо­ло­де, зе­ле­не! (Узяв кар­ту­за). Од­на­че adie, mio caro! [1]

Борис. Поп­ро­щав­ся б з моїми ста­ри­ми, а то розгніва­ються.

Горнов. Во­ни ж ка­жуть, що я хам; а від ха­ма якої їм зви­чай­ності?

Борис. Не терп­лю я, як чо­ловік сам на се­бе пле­ще.

Горнов. Та я ж учо­ра влас­ни­ми ву­ха­ми чув!.. Стри­вай, стри­вай!.. Чи не ота Ізмай­ло­ва, котрій я учо­ра ра­див у ку­кол гра­тись?

Борис. Та во­на ж, во­на.

Горнов. Ця ж ме­не ха­мом зве­ли­ча­ла. (Сміється). А терп­кою я здав­ся їй кис­ли­цею: вже во­на про­бу­ва­ла ку­са­ти ме­не з усіх боків, та тільки ос­ко­му на­би­ла.

Борис. Бо ти та­ки учо­ра за пів тієї го­ди­ни наплів обом Ізмай­ло­вим цілий во­рох че­пу­хи. Пе­ред доч­кою так най­кра­ще виз­на­чив­ся, ска­зав їй, що во­на уміє тільки во­ду товк­ти.

Горнов. Ска­зав прав­ду. То ж не лю­ди­на, а кук­ла.

Борис. Але все ж та­ки ка­за­ти та­ке в вічі пан­ночці…

Горнов. Що ж ти вдієш зо мною, ко­ли я хам?

Борис. І батько мій та­ки на те­бе розгнівав­ся.

Горнов. Знаю, знаю! Че­рез те ж я так учо­ра швид­ко і іспа­рив­ся. Він теж шпиг­нув ме­не по-панськи. Поз­вольте мені, ка­жу, прий­ня­ти у ва­ших гор­ни­цях од­но­го зна­ко­мо­го? "Хто ж етот ваш зна­ко­мий?" - пи­тає. "Ваш,- ка­жу,- вре­мен­но­обя­зан­ний Про­хор".- "Для та­ких,- ка­же,- зна­ко­мих у ме­не єсть ко­нюш­ня!" Чу­дак ста­рий! Ну слу­хай, ти ж те­пер тве­ре­зий, то не за­будь, що тобі сьогодні тре­ба де­ку­ди навіда­тись.

Борис (з сер­цем). А, не на­га­дуй мені! Вісім день очей не на­вер­ну­ти, вісім день… я не­на­вид­жу се­бе!..

Горнов. Я оце забіжу ту­ди та її зас­по­кою. Ска­за­ти, що ти сьогодні бу­деш?

Борис. А ко­неш­но! Че­рез півго­ди­ни. Ко­ли б тілько гості швид­ше уби­ра­лись. Я сьогодні з своїми ста­ри­ми діло до­ве­ду до кінця.

Горнов. Ну, цих гос­тей нав­ряд чи ско­ро зди­хаєшся. Тілько ти вже сьогодні не пий!

Борис. А, не зво­ру­шуй ме­не.

Горнов. Ага, не лю­биш? Зас­по­кой­ся, дру­же. Хто з мо­ло­дих лю­дей не впи­вав­ся на своїм віку? Пий, ка­жуть, та ума не про­пи­вай!

Входить ста­рий Во­ронов.

Воронов (простяга ру­ку Гор­но­ву). Вы уж ус­пе­ли вер­нуться?

Горнов. Як ба­чи­те!

Воронов (хо­дить по кімнаті, далі зу­пи­нив­ся, хотів щось про­мо­ви­ти і знов за­хо­див). Ли­бе­ра­лы, ли­бера­лы!..

Горнов. Ви ж це про ко­го ка­же­те? Чи не про Ізмай­ло­вих? Ва­ша прав­да… Во­ни ду­же лібе­ральні.

Воронов. Нет-с, я не про них. (Зу­пи­няється про­ти Гор­но­ва). Ска­жи­те, то­го… то­го… Прав­да ли, что вы по­да­ри­ли ва­шим крестьянам до­пол­ни­тельный платеж?..

Горнов. Справж­ня прав­да.

Воронов. Ли­бе­рально, очень ли­бе­рально! (Знов хо­дить). Ссу­ду ка­кую-то, то­же у се­бя отк­ры­ли?

Горнов. Одк­рив.

Воронов. Гу­ман­но й ли­бе­рально! Ну, а я то­го… не отк­рою!.. Слыши­те ли, не отк­рою!

Горнов. Чую, чую. Я не глу­хий! Ви не одкриєте!

Воронов. Да-с, не отк­рою! И шко­ла там у вас?

Горнов. І шко­ла там у ме­не…

Воронов. Но для че­го все это му­жи­ку? Я вас спра­ши­ваю, для че­го?

Горнов. Не знаю.

Воронов. Не знаєте? Нет-с, ви знаєте! Да-с, знаете! И я знаю!..

Горнов. А ко­ли ми обоє знаємо, то зад­ля чо­го ж пе­ре­ли­ва­ти з пус­то­го в по­рожнє?

Воронов. А за­тем-с, что та­ки­ми пос­туп­ка­ми вы разв­ра­ща­ете мне си­на.

Горнов. Не веліть йо­му во­ди­тись зо мною. Пошліть йо­го до Ізмай­ло­вих в на­ву­ку, там він нав­читься у ку­кол гра­тись.

Воронов. Что-с? Вы за­бы­ваєтесь, ми­лос­ти­вый го­су­дарь.

Борис. Я слу­шаю й удив­ля­юсь только все­му то­му, что вы, па­па, го­во­ри­те. Вас эти два го­да так из­ме­ни­ли, что я, пра­во, не уз­наю вас.

Воронов. По­мол­чи, друг! Ми с то­бой пос­ле по­го­во­рим.

Борис. Тош­но да­же слу­шать. (Пішов у свою кімна­ту).

Воронов. Ви­ди­те, зто все ва­ше вли­яние. Он у ме­ня преж­де это­го не смел.

Горнов. Тоді, як був ще ма­лим.

Воронов. Нет-с, всег­да!..

Горнов. Та він же два ро­ки і не був до­ма; а два ро­ки - це не­ма­лий час.

Воронов (хо­дить по кімнаті). Да, ви фи­ло­соф! У вас ведь на все го­тов от­вет.