Чтение онлайн

Ті ж і Со­ломія.

Соломія. Па­не! Там Гордій По­варів прий­шов!

Воронов. Что ему на­до?.. Зо­ви!..

Соломія пішла.

Пойди к гос­тям; я пос­ле го­тов с то­бой по­тол­ко­вать.

Борис. Вы выслу­ша­ете ме­ня?

Воронов. Че­рез пять ми­нут.

Борис пішов.

Ну, что ж он там?.. Кто там та­кой?..

Воронов і Гордій.

Гордій (вхо­дить, топ­нув но­гою). Моє пош­теніє! Поз­вольте вам пре­по­ру­чить. (По­дає за­пе­ча­та­ний лист).

Воронов. Что это та­кое? (Роз­пе­ча­тав лис­та і чи­тає). "От 186… го­да от сен­тяб­ря ме­ся­ца прег­ла­ша­ють Вас, Ва­ше ви­со­коб­ла­го­родіє, май­стер са­пож­ной, штоб ви по­жа­лу­ва­ли своєю пер­со­ною із фа­милією на брач­ний про­цес у етоє воск­ре­сеніє. Свадьба будєт на бла­го­род­ную но­гу, ви­на і му­зи­ка з го­ро­ду і пи­рож­ноє "шпанскій вєтір", што па­па­ша зго­тов­лють; собст­вен­но­руч­но Гордєй Ми­ки­то­вич По­ва­рен­ков, са­пож­ной май­стер і ка­ва­лер".

Гордій. Так точ­но: і ка­ва­лер. Так как іщо в пер­вий за­кон­ной брак пос­ту­паю.

Воронов. Я не по­ни­маю, что это та­кое?

Гордій. Брач­ний про­цес бу­ду па­лу­чать с ба­риш­нею Тек­лею Сви­ри­дов­ной. Хотів хоть трис­та рублів аван­та­жу, ну по­ми­рив­ся на двух­сот п'ятде­сят. Зна­чить, по­ду­мав: "Про­па­дай моя де­рев­ня, все че­тирє ко­ле­са".

Воронов. Да ты ска­жи тол­ком, что те­бе на­доб­но?

Гордій. Разві я не­по­нят­но об'явил у білеті? Ка­жет­ся, очінь син­па­тич­но. Зна­чить, пред­ла­гаю вам на свадьбу до міня.

Воронов. Что-о? К те­бе на свадьбу?

Гордій. І што, как мо­жить сог­ласні бу­ди­те пос­ту­пок со­вер­шить об нєко­то­ром по­даркє, хоть двад­цять п'ять рублєй, так я с рав­но­душ­ним вдо­вольствієм полу­чу.

Воронов. По­шел ты прочь, ду­рак!..

Гордій. Вот так ка­те­горія!..

Воронов. Вон, го­во­рят те­бе!.. (Ки­да йо­му лис­та в вічі).

Гордій. І с тем до при­ят­но­го сви­данія. (Пішов).

Воронов. Да что же это та­кое тво­рит­ся? Му­жик ка­кой-то, са­пож­ный мас­тер, ос­ме­ли­ва­ет­ся про­сить к се­бе на свадьбу, да еще по приг­ла­си­тельно­му би­ле­ту! О, до че­го мы до­жи­ли!

Воронов і Борис.

Борис (вхо­дить). Вы сво­бод­ны?

Воронов. Ну?.. Да, кста­ти,- сог­ла­сил­ся ли ты поехать в гос­ти к Из­май­ло­вым? Они те­бя приг­ла­ша­ли!

Борис. Да, приг­ла­ша­ли, но ре­ши­тельно от­ка­зал­ся.

Воронов. То єсть как это? Ведь ты поч­ти сде­лал пред­ло­же­ние Ан­не Анд­ре­ев­не!

Борис. Ну не­да­ле­кая ж она, ес­ли по­ве­ри­ла пьяной бол­тов­не.

Воронов. Так ты хо­чешь нас ос­ра­мить?

Борис. Вы обе­ща­ли выс­лу­шать ме­ня. Вре­мя не тер­пит. Я дол­жен с ва­ми го­во­рить.

Воронов. Ты за­тя­нешь ту же ка­ни­тель о тво­их ди­ких на­ме­ре­ни­ях?

Борис. В пос­лед­ний раз. Итак, я возв­ра­ща­юсь к воп­ро­су, на ко­то­рый вы не от­ве­ти­ли мне в прош­лый наш раз­го­вор. Я спра­ши­вал вас,- за­чем вы, зная и ви­дя мои от­но­ше­ния к Оке­ане, смот­ре­ли на них не только сквозь пальцы, но да­же снис­хо­ди­тельно?

Воронов. От­вет прос­той: она бы­ла гор­нич­ной… ну… а ты… как мо­ло­дой че­ло­век… оно и по­нят­но…

Борис. А!.. Инт­риж­ка по час­ти клуб­нич­ки!.. А меж­ду тем вы жес­то­ко ошиб­лись. Я по­лю­бил Ок­са­ну и пов­то­ряю вам, что же­нюсь на ней.

Воронов. Я обьявлю те­бе су­мас­шед­шим, и те­бя по­са­дят в жел­тий дом.

Борис. Да хоть в тюрьму! Я дал сло­во Окс­ане, и она моя не­вес­та,- слыши­те ли,- она моя не­вес­та!..

Ті ж і На­та­ля Се­менівна.

Наталя Се­менівна. Завтрік уже по­далі!.. Прас­ков'я Петрівна і Ане­точ­ка прос­то по­кою мені не да­ють. "Просіть,- ка­жуть,- та й просіть, щоб Борінька їхав до нас по­гос­ти­ти!"

Воронов. Нет, ты пос­лу­шай, что он го­во­рит.

Наталя Се­менівна. Що та­ке?

Борис. Я про­шу ва­шо­го бла­гос­ло­венія на вінець з Ок­са­ною.

Наталя Се­менівна. Як? Це той си­но­чок, кот­рий учо­ра при­ся­гав­ся, що все зро­бе зад­ля ма­тері, а сьогодні вже й на­зад?

Борис. В чім же я при­ся­гав­ся?

Наталя Се­менівна. Ти дав мені сло­во, що поїдеш до Ізмай­ло­вих в гості. Це раз… А потім…

Ті ж і Сте­пан.

Степан (за две­ри­ма). Я си­лою ввійду, і ніхто ме­не не зу­пи­не.

Воронов. Кто там?

Степан (вбіга). Це я, па­не!

Воронов. Что это? Как ты ос­ме­лил­ся вой­ти без док­ла­да?

Степан. Та вже хоч і вбий­те, а ввійшов!

Воронов. Вон!..

Борис. За що ж ви йо­го про­га­няєте? Що ска­жеш, Сте­па­не?

Степан. Ви пи­таєте? Це див­но, па­ни­чу, над­то див­но!.. А я ж завж­ди мав вас за чес­ну лю­ди­ну. Дійшла до Ок­са­ни звістка, що ви зас­ва­та­лись на якійсь пан­ночці!..

Борис (з жа­хом). Як?!

Степан. А те­пер вже, мо­же, Ок­са­ну й на столі зас­та­не­те!