Чтение онлайн

Горнов. Ра­див тобі пильну­ва­ти то­го вог­ню, бо він тілько раз з'являється нам на віку.

Оксана (крізь сон). Бо­рис!..

Горнов. Во­на те­бе кли­че!

Борис (ки­нув­ся до неї). Бо­же, свя­те не­бо і зем­ля! Во­на ме­не кли­че! Я тут, я біля те­бе, моя Ок­са­ноч­ко!

Оксана (крізь сон). Перс­тень, це йо­го… Більш нічо­го не­ма, це все… не ля­кай­те… (За­мовк­ла).

Борис. Во­на маріє, і в марінні її ду­ша жи­ве мною! О світе мій!..

Оксана. Яка хо­лод­на зем­ля!.. Пустіть, пустіть ме­не… За що ви на­до мною зну­щаєтесь?.. Пос­ва­тав­ся? Тек­ле, що я тобі за­подіяла? Бо­рис їде, чом же не вітається?.. Спа­сибі вам, пані… Пустіть, пустіть ме­не!.. (Замовк­ла).

Борис. Що з нею ста­ло­ся? Во­на мов не­жи­ва…

Гор­нов. При­па­док, кри­зис!

Завада. До­неч­ко, до­неч­ко! Не по­ки­дай же ме­не, ста­ро­го, по­хи­ло­го!

Борис. Ох, сер­це моє, ро­зум мій кри­гою за­мер­зає… Ту­ма­ном зас­ти­лається!.. Ні, не мож­на то­му ста­ти­ся, щоб во­на по­мер­ла! Не вірю я, не вірю!.. Бог спра­вед­ли­вий, за що ж та­ка ка­ра? (Упав на коліна біля ліжка, ти­хо про­мов­ляє). Ніко­ли я не бла­гав нічо­го Нез­бутнього. Всі ду­ми, всі мої по­мис­ли я за­хи­ляв до чес­ної праці, до чес­но­го жит­тя! О бо­же ми­лий! Дай же жит­тя, хва­ли­ти те­бе і прос­лав­ля­ти твою ми­лость. (При­пав ли­цем до рук).

Ті ж і Мак­сим.

Максим. Та що це у вас та­ке, не­хай бог бо­ро­не, тра­пи­лось? А мені і ка­жуть лю­ди, що у Ан­то­на щось не­пев­не скоїлось, та я не пой­няв віри.

Завада. Ка­рає нас гос­подь за гріхи наші.

Борис. Про­па­щий я, про­па­щий!

Максим. Гріх вам, гріх, па­ни­чу, так вби­ваться! Не лю­ди її одійма­ють у вас, а бог ми­ло­серд­ний! Бог дав їй жит­тя, бог і бе­ре. Він один влас­ти­вець над на­ми, і ми не по­винні ремст­ву­ва­ти на йо­го свя­ту во­лю.

Борис. Не ремст­вую я, а оче­ви­дяч­ки за­ги­баю!..

Максим. А по­дивіться, па­ни­чу, на нас, сліпих лю­дей, та пос­пи­тай­те,- яко­го го­ря ми не пе­ре­бу­ли? На на­ших очах лю­ди одійма­ли дівчи­ну од ми­ло­го і на йо­го очах її без­чес­ти­ли; на на­ших очах бра­ли мо­ло­ду з-під вінця і ве­ли в хо­ро­ми на без­чес­тя, а потім… (Мах­нув ру­кою). От­же ми усе те пе­ре­жи­ли, пам'ята­ючи, що є бог ми­ло­серд­ний на небі, кот­ро­го заміри нам не відомі. А чи дав­но, па­ни­чу, ви пох­ва­ля­ли­ся здо­ла­ти на­шу му­жицьку ва­го­ту і пра­цю? Та чи вам же, па­ни­чу, бо­роться з ти­ми жит­тя­ми?

Оксана (ти­хо). Хто по­мер? Бо­рис…

Борис. Моя зо­ре, мій раю!.. Ок­са­но, Ок­са­ноч­ко, прос­ти ме­не!.. Чо­го ж ти так пильно ди­виш­ся на ме­не?.. Це ж я, твій лю­бий, твій суд­же­ний!

Оксана. "Твій лю­бий, твій суд­же­ний!" Ля­гай мерщій в до­мо­ви­ну!

Борис. Де ти, сер­денько, ба­чиш до­мо­ви­ну?..

Оксана. Дай я поцілую твої очі! (До йо­го при­див­ляється). Який страш­ний пог­ляд!.. Мерт­во­го з гро­ба не вер­та­ють! Хоч од­ну іскру жа­лю… Не тре­ба гро­шей… на подзвіння… Чо­го ж си­чиш на ме­не? Пані, га­ди­на… пов­зе во­на… пов­зе до ме­не!.. За­хо­вай­те ме­не!.. Пов­зе, впи­вається в моє сер­це… Геть, геть!.. Одірвіть, одірвіть її… (Уми­рає).

Борис. Що це з нею? Ок­са­но, Ок­са­ноч­ко!.. Ні, во­на не вмер­ла!.. Стиг­нуть очі, хо­ло­нуть ру­ки, сер­це не б'ється! Ок­са­но!.. Во­на мерт­ва!.. Страш­но, страш­но!.. Дивіться, во­на вко­ряє ме­не своїм пог­ля­дом. (Одска­кує від неї). Ря­туй­те, ря­туй­те!..

Горнов. Дру­же, пок­лич на поміч ро­зум і по­ко­рись йо­го силі!

Завада. До­неч­ко, до­неч­ко, на ко­го ж ти ме­не по­ки­ну­ла?! (Ри­да).

Ті ж і Сте­пан.

Степан (вбіга). Ок­са­но, Ок­са­но! Я помс­тив­ся за те­бе! Оци­ми влас­ни­ми ру­ка­ми я роз­дер па­ще­ку Теклі, отій лютій га­дині!..

Максим. Не чує вже Ок­са­на твоєї звістки!..

Завіса