Чтение онлайн

Борис. Годі, годі!.. Спа­ла по­лу­да з очей!.. Ту­ман розійшов­ся!.. Так ось во­но що?.. Так ось за­чим ме­не підпо­юва­ли?.. Так ось зад­ля чо­го зап­ро­шу­ють ме­не в гості до Ізмай­ло­вих?.. Так ось від чо­го ва­ша хворість, ма­мо? Бач, це та лю­бов ва­ша свя­та, кот­рою ви так пох­ва­ля­лись і кот­ра, мов в лан­цю­гах залізних, так дов­го дер­жа­ла мою во­лю… Так ва­ша та щи­рая і ти­хая мо­ва: "Же­нись, си­ну, на ко­му хо­чеш",- бу­ла крив­да, од­на об­лес­ли­ва крив­да!.. О ма­мо, ма­мо! Що ж ти зро­би­ла з моєю ду­шею? З тією ду­шею, в котрій об­раз твій завж­ди був нарівні з бо­гом? Батьку, батьку рідний!.. О, що ж те­пер на світі не зрад­ли­ве, ко­ли рідний батько і ма­ти… А!.. Швидш відсіля!.. Про­меж чу­жи­ми людьми знай­ду я батька і матір!..

Прожогом вибіг, за ним пішов Сте­пан.

Наталя Се­менівна. Син­ку, син­ку!.. (Ра­да).

Воронов. Я те­бе, мер­за­вец, я те­бе!.. Вот те­бе твой ма­зун­чик!..

Наталя Се­менівна. Ти ж чо­го ди­вив­ся? Ти йо­го ви­хо­ву­вав і пес­тив! Я жінка не­освіче­на! Де я бу­ла? Що я ба­чи­ла? У чо­тирьох стінах вік ізжи­ла, а ти пох­ва­ляв­ся, що ти вче­ний і всез­на­ющий. Ти йо­му дав змал­ку во­лю! Я дур­на бу­ла, по-твоєму… Се­бе ж ти цілий вік лічив за ро­зум­но­го, а си­на єди­но­го не зумів до пут­тя до­вес­ти. Ох, я не­щас­на!.. (За сльоза­ми не мо­же го­во­ри­ти).

Воронов (мов ошалілий). Что ж это? Сколько я то­го… то­го чи­тал, но та­ко­го слу­чая… Чи­тал я в жур­на­лах й га­зе­тах… не на­чи­ты­вал. Но как же в са­мом де­ле стес­нять… то­го… то­го… сво­бо­ду, ког­да сво­бо­да долж­на быть сво­бод­на? Ну, и пусть его же­нит­ся, пусть же­нит­ся хоть на чер­то­вой до­че­ри!.. Я… я знать его не хо­чу!..

Завіса

Середина хати Завади.

На ліжку ле­жить нед­виж­на Ок­са­на, біля неї у го­ло­вах си­дить За­ва­да, а збо­ку Гор­нов.

Горнов (ти­хо роз­мов­ляє). Чу­до­ву ма­ши­ну підве­ли, на­мог­лись дівчи­ну з світу звес­ти!.. І вірить не хо­четься, щоб усім цим ли­хом ке­ру­ва­ла ма­ти Бо­ри­со­ва.

Завада (сум­но). Не знаю, що я ко­му за­подіяв ли­хо­го. Здається, завж­ди з усіма по­во­див­ся по-бо­жо­му.

Горнов. Не чо­ловіче діло вчи­ни­ли, а ди­явольське!

Завада. Так вже, ма­буть, су­ди­ло­ся мені зос­та­тись на ста­рості оди­но­ким, без втіхи, без жод­ної ра­дості… Ні, я ви­нен, ви­нен я!.. Мені не слід бу­ло б по­ту­ра­ти на її хіть! За­ба­жа­ло­ся їй довіда­тись, як ті па­ни жи­вуть, і на­мог­ла­ся од­ним ли­цем: "Піду слу­жи­ти до панів!" Я здавсь на її во­лю. Не ба­га­то й нас­лу­жи­ла, один тілько рік, а го­ря за­побігла на цілий вік і собі, й мені… Учо­ра, маріючи, про­мо­ви­ла: "Пок­рит­ка,- ка­же,- я!" Я з жа­ху ма­ло не збо­же­волів. Та вже на­го­див­ся Сте­пан, кот­рий, спа­сибі йо­му, роз­ка­зав мені усе, що вит­во­ря­ли з нею па­руб­ки. Лю­ди ра­дять скар­жи­тись гро­маді!.. Що ж ті скар­ги, чи вер­нуть же во­ни жит­тя моїй ди­тині?

Горнов. І як ви не всте­рег­ли її тоді, як уве­ли з подвір'я в ха­ту?

Завада. Ба­чи­те, я пішов до пи­са­ря, щоб той де­що по­шеп­тав ко­ло неї. Вер­нувсь до­до­му, аж див­люсь - її вже в хаті не­ма. Ки­нув­ся по сусідах, по сад­ках та вгоро­дах! Шу­кав, шу­кав!.. Вже й на світ поб­ла­гос­ло­ви­лось, а її не­ма, як у во­ду впа­ла. Та вже як зовсім роз­виднілось, знай­шов її аж на греблі, біля ро­зо­ре­но­го мли­на.

Горнов. Це ось що за се­лом?

Завада. Еге ж!

Горнов (убік). Там во­на вос­таннє ба­чи­лась з Бо­ри­сом.

Завада. Прий­шов я ту­ди, див­люсь, аж во­на ле­жить мов мерт­ва. Далі розп­лю­щи­ла очі. Став я до інеї про­мов­ля­ти - мов­чить, не­на­че во­ди в рот наб­ра­ла. Потім по­чав я гу­ка­ти!.. Тут, хва­ли­ти бо­га, на­го­див­ся Сте­пан, і вже вдвох лед­ве-лед­ве до­ве­ли її до ха­ти. Як по­ло­жи­ли ми її на ліжку, так во­на по­ча­ла ба­ла­ка­ти; але щось та­ке нісенітне, що й ку­пи не дер­житься. А зго­дом зас­ну­ла.

Горнов. І не про­ки­да­лась во­на?

Завада. Ба ні, че­рез не­дов­гий час знов щось за­го­во­ри­ла, тілько, ма­буть, крізь сон, бо очі її бу­ли зап­лю­щені.

Горнов. А що во­на та­ке го­во­ри­ла, як ско­ро ви її вве­ли в ха­ту?

Завада. Все кли­ка­ла па­ни­ча! А потім по­чав я її пи­та­ти, ку­ди во­на хо­ди­ла. Во­на й од­мо­ви­ла: "Хо­ди­ла - ка­же,- най­ма­ти лю­дей, щоб яму ви­ко­па­ли. Гро­шей,- ка­же,- не бу­ло, я їм да­ла зо­ло­тий перс­тень!" У неї і справді був зо­ло­тий перс­тень на руці, пев­но, па­ничів, а те­пер не­ма.

Горнов. Див­но! Чо­му ж ви учо­ра не да­ли звістки Бо­ри­сові, що та­ке скоїлось?

Завада. Чуд­но ви міркуєте! Як би та­ки я поліз у хо­ро­ми оповіща­ти про своє ли­хо?

Горнов (по­мов­чав). Пев­но, во­на дов­го ле­жа­ла на греблі, а там вог­ко, свіже повітря від річки, ну й прос­ту­ди­лась. (Прик­ла­да ру­ку їй до го­ло­ви). Ач, який жар па­лить!..

Ті ж і Бо­рис.

Борис (вхо­дить). Де во­на? Що з нею, з моєю лю­бою?..

Горнов (зу­пи­ня йо­го). Тих­ше, бо­га ра­ди, тих­ше! Во­на спить, ти її мо­жеш спо­ло­ха­ти.

Борис (ла­має ру­ки). О, я не­щас­ний, без­та­лан­ний! О, я без­ха­рак­тер­ний чо­ловік! (До Гор­но­ва). Ря­туй, ря­туй її, бра­те!

Завада. Я не мав си­ли звер­ну­ти її во­лю з то­го манійно­го шля­ху, усіяно­го тер­ном ко­лю­чим, камінням гост­рим… Бо я без міри її лю­бив! (Ти­хо пла­че).

Борис. Батьку, батьку! Не вра­жай ти мо­го сер­ця твоїми ти­хо-сум­ни­ми до­ко­ра­ми. Чи не на­ва­жив­ся ти хвас­та­ти пе­ре­до мною своїм го­рем, хвас­та­ти, що вмієш щох­ви­ли­ни ви­да­вить із ста­рих очей крап­лю со­ло­ної во­ди? Що твоє го­ре про­ти мо­го? Що твої сльози про­ти моїх сліз? Зваж моє го­ре з своїм. Зваж мій вік з своїм і зітри мерщій ро­су з твоїх очей! Ти вже од­жив своє і однією но­гою стоїш у труні, а я пов­ний не­ру­ше­них мо­ло­дих сил!.. Ти був щас­ли­вий де­сят­ки годів, а пе­ре­до мною тілько за­ми­готів во­гоньок то­го щас­тя!.. А я летів ор­лом, бист­рим вітром буй­ним до мо­го щас­тя і тілько що наб­ли­зив­ся до нього, як во­но по­чи­на вже гас­ну­ти!. Моє го­ре - пек­ло па­ла­юче!